Розділ «Частина перша Давніша тінь»

Тобою.

Але якщо це й оповідання, воно не з тих класичних страхалок Лавкрафта, Бредбері або По. Я знаю, розумієте, не все, але багато. У мене ж це почалося не тоді, коли одного дня в минулому вересні я розгорнув «Деррі Ньюз», прочитав стенограму попереднього слухання справи того Анвіна і збагнув, що клоун, котрий замордував Джорджа Денбро, напевне, міг повернутися знову. У мене це почалося десь близько 1980-го — здається, саме тоді певна частина мене, що була спала, прокинулася… із розумінням, що, можливо, час Того знову наближається.

Яка частина? Напевне, вартова.

Чи може, то був голос Черепахи. Так… я більше схиляюся до цієї думки. Я знаю, що так вважав би й Білл Денбро.

Я відшуковував новини про старі жахи у старих книжках; читав розвідки про старі звірства в старій періодиці; завжди вглибині мозку, що не день, то трішки голосніше, я чув мушлеве гудіння якоїсь сили, яка зростала, концентрувалася; мені здавалося, я чую гіркий озоновий запах наближення блискавиці. Я почав робити нотатки для книги, до написання якої я майже напевне не доживу. І одночасно продовжував жити своїм життям. На одному рівні свідомості я жив і живу з найгротескнішими, найвитребенькуватішими жахами; на іншому продовжую жити буденним життям бібліотекаря в маленькому місті. Розставляю книжки по полицях; оформлюю бібліотечні картки для нових абонентів; вимикаю рідери мікрофільмів, що їх інколи залишають ввімкнутими недбалі читачі; жартую з Керол Деннер про те, як мені хотілося б залягти з нею в ліжко, а вона навзаєм жартує, як би їй хотілося залягти до ліжка зі мною, і обоє ми знаємо, що вона насправді жартує, а я насправді ні, точно так, як обоє ми знаємо, що вона не залишатиметься довго в такому маленькому містечку, як Деррі, тоді як я житиму тут до смерті, склеюватиму липкою стрічкою розірвані сторінки у «Бізнес вік», сидітиму на щомісячних закупівельних нарадах зі своєю люлькою в одній руці та стосом «Бібліотечних журналів» в іншій… і прокидатимусь серед ночі з притиснутими до рота кулаками, гамуючи крики.

Усі ті готичні забобони геть неправдиві. Волосся в мене не посивіло. Я не став сновидою. Я не почав робити загадкових зауважень і не ношу в кишені мого спортивного крою піджака спіритичну планшетку. Мені здається, сміюся я дещо частіше, ото й усе, хоч подеколи цей сміх може здатися дещо пронизливим і дивним, бо подеколи люди кидають на мене зачудовані погляди, коли я сміюся.

Частина мене — та частина, яку Білл назвав би голосом Черепахи, — каже, що я мушу їм усім зателефонувати, і то сьогодні ж увечері. Але чи навіть зараз упевнений я цілком? Ні — авжеж, ні. Але на Бога, те, що трапилося з Ейдріеном Меллоном, так схоже на те, що трапилося з Джорджем, братом Заїкуватого Білла, тоді, восени 1957-го.

Якщо те саме розпочалося знову, я їм зателефоную. Мушу-бо це зробити. Але поки що ні. Поки що зарано. Останнього разу це починалося повільно й розворушилося на всі заставки аж під літо 1958-го. Тому… я чекаю. Заповнюючи чекання словами в цьому зошиті та довгими хвилинами зазирання у люстро, щоб побачити цього незнайомця, на якого перетворився той хлопчик.

Той хлопчик мав обличчя несміливого книголюба; обличчя цього чоловіка — це обличчя банківського касира з кіна-вестерна, парубка, ролі котрого ніколи не належиться жодних слів, він просто піднімає руки і перелякано дивиться, коли заходять грабіжники. І якщо сценарій вимагає, щоб тими поганцями когось було підстрелено, це буде саме він.

Той самий старий друзяка Майк. Хіба що трохи приголомшений і з дещо занадто пильними очима — через уривчастий сон, проте не так щоб це було помітним без душевного роздивляння зблизька… з відстані поцілунку, а я настільки близьким не був ні з ким уже вельми давно. Якщо ж ви кинете на мене побіжний погляд, то можете подумати: «Він перечитав забагато книжок», ото й усе. Маю сумніви, щоб ви здогадалися, як важко цей чоловік з обличчям сумирного банківського касира зараз бореться, щоби просто триматись, триматись власного здорового глузду…

Якщо я буду змушений зателефонувати, це може вбити когось із них.

Це одне з тих питань, що постають переді мною тими довгими ночами, коли сон мене не бере, тими ночами, коли я лежу в ліжку в тій своїй консервативній, блакитного кольору піжамі, акуратно складені окуляри лежать на нічному столику поряд зі склянкою води, яку я завжди туди ставлю на той випадок, що можу прокинутись серед ночі спраглим. Так я лежу там, у темряві, сьорбаючи дрібними ковтками воду, і загадуюся, як багато — чи як мало — вони пам’ятають. Подеколи я чомусь упевнений, що вони не пам’ятають з того нічого, тому що не мають потреби пам’ятати. Я єдиний, хто чує голос Черепахи, єдиний, хто пам’ятає, тому що я єдиний, хто залишився тут, у Деррі. А оскільки їх розвіяло на всі чотири сторони світу, вони не можуть знати, яких ідентичних конфігурацій набрали їхні життя. Повернути їх сюди, показати їм ту ідентичність… Так, це може вбити декого з них. Це може вбити їх усіх.

Отак я це перебираю й перебираю собі в голові, перебираю їх, намагаючись подумки змалювати їх, якими вони були і якими можуть бути зараз, намагаючись вирішити, хто з них найбільш вразливий. «Базікало» Річі Тозіер, думаю я подеколи — саме його Кріс, Хаґґінс і Баверз, здається, наздоганяли найчастіше, попри той факт, що Бен був таким товстуном. Із них Баверза Річі боявся найдужче — ми всі його найдужче боялися, — хоча інші також зазвичай тримали його в страху Божому. Якщо я зателефоную до нього в Каліфорнію, чи не сприйме він це як жахливе Повернення Великих Гнобителів, двоє з могил і один з дурдому «Джуніпер Гілл», де він біснується й досі. Подеколи я думаю, що найслабшим був Едді, Едді з його деспотичною, наче танк, матір’ю і тією жахливою астмою. Беверлі? Вона завжди намагалася так круто балакати, але була переляканою так само, як і решта нас. Заїкуватий Білл, що стикнувся з таким жахом, який не відпускає його навіть після того, як він накриває чохлом свою друкарську машинку? Стен Юріс?

Над їх життями висить ножовище гільйотини, гостре, як бритва, але що більше я думаю про це, то дужче мені здається, що вони не знають про це зависле ножовище. А я той, хто тримає руку на важелі. Я можу його зрушити, просто розкривши свою телефонну книжку і подзвонивши їм, кожному по черзі.

Можливо, мені не доведеться цього робити. Я тримаюся за зникому надію, що я помилково сприйняв кроляче скиглення мого власного несміливого розуму за глибший, правдивіший голос Черепахи. Що такого я, врешті-решт, маю? Меллон у липні. Дитина, знайдена мертвою на Нейболт-стрит минулого жовтня, ще одна, знайдена на початку грудня в Меморіальному парку, якраз перед першим снігопадом. Можливо, то справа якогось волоцюги, як це пишуть газети. Або якогось божевільного, котрий після того поїхав з Деррі або покінчив життя самогубством через муки сумління й огиду до себе, як то говориться в деяких книжках, міг з собою зробити справжній Джек Різник.

Можливо.

Але дівчинку Альбрехтів знайшли прямо навпроти того проклятого будинку на Нейболт-стрит… і вбито її було у той самий день, що й Джорджа Денбро за двадцять сім років до цього. А потім син Джонсонів, знайдений у Меморіальному парку з відсутньою нижче коліна ногою. Звісно, Меморіальний парк — це домівка Деррійської водонапірної Вежі, і хлопчика було знайдено майже біля її підніжжя. Вежа стоїть на відстані крику від Пустовища; Вежа — це також місце, де Стен Юріс бачив тих хлопчиків.

Тих мертвих хлопчиків.

Одначе, усе це може бути не чим іншим, як просто димом і міражами. Може так бути. Або випадковими збігами. Чи, можливо, чимось між тим та іншим — свого роду злісним відлунням. Може так бути? Я відчуваю, що може. Тут, у Деррі, будь-що може бути.

Я думаю, те, що було тут раніше, лишається тут і досі — те єство, що й у 1957 і 1958 роках; те саме єство, яке було тут у 1929 і в 1930, коли мейнський «Легіон Білої Гідності» спалив «Чорну мітку»; те саме єство, яке було тут у 1904 і 1905 та на початку 1906 — принаймні поки не вибухнула ливарня Кіченера; те саме єство, яке було тут у 1876 і 1877, єство, що проявляє себе кожні двадцять сім років чи близько того. Подеколи це приходить трохи раніше, подеколи трохи пізніше… але завжди приходить. Що далі повертаєшся назад, то важче й важче знаходити свідчення його появи, бо документів усе менше, а дірок у хронологічній історії цієї місцевості усе більше. Проте знаючи, де дивитися і коли дивитися, скорочуєш собі шлях до вирішення цієї проблеми. Воно завжди повертається, розумієте?