Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— Я розумію.

— Але це не через Джорджа. Я не можу пояснити, що там. Я… — Він задивився крізь вікно в ранковий туман. — Я почуваюся так, як мусить почуватися пташка, коли надходить осінь і вона розуміє… якось вона розуміє, що мусить летіти додому. Це інстинкт, бейб… І мені здається, я вірю в те, що інстинкт є залізним скелетом під усіма тими нашими ідеями щодо свободи волі. Якщо ти не волієш отруїтись газом, чи ковтнути дуло пістоля, чи прогулятися вниз із довгого пірса, ти не здатен сказати «ні» деяким речам. Ти не можеш відмовитися зробити вибір, тому що ніякого вибору там не існує. Ти можеш зупинити те, чому призначено відбутися, не більше ніж як стоячи на домашній базі з києм у руках дозволити себе вдарити м’ячем. Я мушу їхати. Та обіцянка… вона в моєму мозку, наче якийсь рибальський г-г-гачок.

Вона підвелася і обережно піднесла себе до нього; почувалася вона дуже крихкою, немов може розбитися. Поклавши руку йому на плече, вона розвернула його до себе.

— Тоді візьми мене з собою.

Спалах жаху, що відбився на його обличчі — не жаху перед нею, а за неї, — був таким оголено-відвертим, що вона відсахнулась, уперше по-справжньому злякавшись.

— Ні, — сказав він. — Не думай про це, Одро. Навіть не думай про це ніколи. Ти не мусиш і на три тисячі миль наблизитися до Деррі. Гадаю, впродовж наступних пари тижнів Деррі буде дуже поганим місцем. Ти залишишся тут, і займатимешся чим слід, й усіляко виправдовуватимеш мене, як воно й мусить бути. Пообіцяй мені це просто зараз!

— Я мушу обіцяти? — перепитала вона, не відриваючись очима від його очей. — Мушу пообіцяти, Білле?

— Одро…

— Я мушу? Ти був пообіцяв, і дивися, у що ти втрапив. І я разом з тобою, оскільки я твоя дружина і кохаю тебе.

Його великі руки боляче стисли їй плечі.

— Пообіцяй мені! Пообіцяй! П-па-па-па-а…

І вона не змогла цього витримати, цього нещасного надламаного слова, що звивалося в його роті, немов підчеплена гаком риба.

— Я пообіцяю, гаразд? Я обіцяю! — Вона вибухнула слізьми. — Тепер ти щасливий? Господи Ісусе! Ти божевільний, усе це суцільна божевільня, але я обіцяю!

Він обняв її однією рукою й повів до фотеля. Приніс їй бренді. Вона потягувала з чарки, з кожним ковтком потроху опановуючи себе.

— У такому разі, коли ти їдеш?

— Сьогодні, — відповів він. — «Конкордом». Я якраз встигаю, якщо скористаюсь не потягом, а поїду в «Хітроу» машиною[198]. Після ланчу Фредді чекає мене на знімальному майданчику. Ти вирушиш туди заздалегідь, о дев’ятій, і ти нічого не знаєш, домовились?

Вона неохоче кивнула.

— Я буду в Нью-Йорку раніше, ніж виникнуть якісь підозри. А до заходу сонця буду вже в Деррі, якщо з правильними п-п-пе-ресадками.

— А коли я побачу тебе знову? — м’яко запитала вона.

Він обхопив її рукою і міцно притиснув, але так і не відповів на це запитання.