— Це робив Стен, — промовив він. — Надрізав нам долоні скалкою пляшки з-під кока-коли. Тепер я пригадую це так чітко. — Він скинув очима на Одру, і очі ті з-поза окулярів дивилися болісно, спантеличено. — Я пам’ятаю, як той уламок скла зблискував на сонці. Він був від нової, прозорої пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам’ятаєш?
Вона помотала головою, але він цього не помітив. Він так само вивчав власні долоні.
— Я згадав, що своїми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, ніби збирається замість трішки різнути собі долоні порізати зап’ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи дві він виглядав цілком серйозним.
— Не треба, Білле, — озвалася Одра тихо. Цього разу їй довелося втримувати запальничку, обхопивши лівою рукою собі зап’ясток, як то роблять поліцейські, коли стріляють з пістолета звіддалік. — Шрами не можуть повертатись назад. Вони або є, або їх нема.
— Ти бачила їх раніше, еге ж? Це те, що ти хочеш мені сказати?
— Вони дуже бліді, — сказала Одра різкіше, ніж їй цього хотілося.
— Тоді у всіх нас текла кров, — продовжував Білл. — Ми стояли у воді неподалік від того місця, де Едді Каспбрак, Бен Генском і я побудували ту греблю…
— Ти ж це не про того архітектора, авжеж?
— А що, є якийсь, якого так звуть?
— Господи, Білле, він збудував новий телекомунікаційний центр «Бі-бі-сі»! Вони тут досі сперечаються, втілена мрія це чи просто викидень!
— Ну, я не знаю, той самий це парубок чи ні. Навряд чи, але, я гадаю, все може бути. Той Бен, якого знав я, чудово вмів будувати всякі речі. Ми всі стояли там, і в правій руці я тримав ліву руку Бев Марш, а в лівій — праву Річі Тозіера. Ми стояли там у воді, наче баптисти Півдня після зборів у наметі, і, пам’ятаю, я побачив на обрії Деррійську водонапірну Вежу. Вона була такою білою, якими, як можна собі уявити, мусять бути шати архангелів, і ми пообіцяли, ми присяглися, що, якщо воно не минулося зовсім, якщо воно коли-небудь почне відбуватися знову… ми повернемося назад. І візьмемося за нього знову. І припинимо його. Назавжди.
— Припините що? — скрикнула вона, раптом розлючена на нього. — Що припините? Про що таке ти тут к херам розводишся?
— Мені не хотілося б, аби ти п-п-питалася… — почав Білл і враз зупинився. Вона побачила, як вираз спантеличеного ляку поширився його обличчям, наче якась пляма. — Дай мені сигарету.
Вона подала йому пачку. Він закурив. Вона ніколи раніше не бачила, щоб він курив сигарети.
— Колись я був ще й заїкуватим.
— Ти заїкався?
— Так. У ті давні часи. Ти казала, що я єдиний чоловік у Лос-Анджелесі з усіх, кого ти там знала, хто наважувався говорити повільно. Правда в тім, що я не наважувався говорити швидко. То була не рефлексія. Не розважливість. Не мудрість. Усі заїки, хто виправився, говорять дуже повільно. Це один з тих трюків, яких навчаєшся — як ото перед тим, як відрекомендуватися комусь, думати про власне друге ім’я, тому що заїки мають більше проблем з іменниками, ніж з будь-якими іншими словами, і з усіх слів у всьому світі найбільшу проблему для них становить власне ім’я.
— Заїкався, — вона мляво посміхнулася, так, немов він щойно був розповів якийсь анекдот, а вона не второпала суті.
— Поки не загинув Джорджі, я заїкався ще помірно, — сказав Білл, він уже почав чути, як слова подвоюються в його голові, немов на безкінечно малі відтинки віддаляючись у часі: з рота все лилося гладенько, у його звичайній повільно-ритмічній манері, але в голові він чув, як певні слова — Джорджі чи помірно — йдуть внапустку, перетворюючись на Дж-Дж-Джорджі та п-п-помірно. — Я маю на увазі, що інколи в мене траплялися насправді важкі моменти — зазвичай, коли мене викликали на уроці, а особливо коли я добре знав відповідь і хотів її виголосити, — але здебільшого я міг впоратися. Після того як загинув Джорджі, стало набагато гірше. Потім, коли мені вже було років десь чотирнадцять-п’ятнадцять, справи в мене знову почали покращуватися. У Портленді я почав ходити до середньої школи Шевруса,[197] і там була така місіс Томас, просто чудовий логопед. Вона навчила мене кількох добрих трюків, як-от думати про власне друге ім’я перед тим як промовити вголос: «Привіт, мене звуть Білл Денбро». Я там якраз почав вивчати французьку, і вона порадила мені переходити на французьку, якщо я занадто сильно спотикався на якомусь слові. Отже, якщо стоїш і почуваєшся найграндіознішим у світі довбнем, повторюючи знов і знов, наче тріснута грамплатівка, «ц-ц-ця к-к-кни…», тоді переходиш на французьку і з язика в тебе легко спливає «се livre». Кожного разу спрацьовувало. А щойно ти промовив це французькою, міг повернутися до англійської й абсолютно без усяких проблем сказати «ця книга». А якщо спіткнувся на якомусь слові на літеру «с» — скажімо, судно, або скейтборд, або співак — міг їх сюсюкати: сюдно, сюкейтборд, сюпівак. Жодного заїкання. Усе це допомагало, але головним чином допомагало те, що забувалося Деррі й усе, що трапилось там. Тому що саме тоді й відбулося забуття. Коли ми жили в Портленді і я ходив до Шевруса. Я не забув усе відразу, але, озираючись тепер назад, можу сказати, що це сталося протягом дивовижно короткого періоду часу. Мабуть, це забрало не більше чотирьох місяців. Моя заїкуватість і мої спогади змились разом. Хтось витер класну дошку, і всі старі формули зникли.
Він допив рештки помаранчевого соку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давніша тінь“ на сторінці 71. Приємного читання.