Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Цнота була божеством молодого Сидонії, загальне благо — його мрією. Ми разом замислювались над становищем Іспанії і укладали плани її майбутнього процвітання. Для ощасливлення іспанців ми прагнули перш за все вкоренити в них любов до цноти й відтягнути їх від непомірного користолюбства, і це зовсім не видавалося нам складним завданням. Ми також хотіли воскресити традиції давнього рицарства. Кожен іспанець мав бути таким же вірним своїй дружині, як і королю, і кожен повинен був мати товариша по зброї. Я вже поєднався з герцоґом; ми були переконані, що світ колись говоритиме про наш союз і що шляхетні уми, пішовши за нашим прикладом, зроблять шлях до цноти більш приступним.

Мені соромно, люба Елеоноро, розповідати тобі про подібні безумства, але вже віддавна помічено, що молоді, які віддаються мріям, стають з часом корисними, а й навіть великими людьми. І навпаки, молоді Катони, передчасно розхолоджені, ніколи не можуть здійнятися понад розрахунок власної вигоди. Малість серця звужує їхній розум і зумовлює, що вони нездатні бути ні державними мужами, ні корисними громадянами. І з цього правила є дуже мало винятків.

Ось так, пускаючи уяву манівцями цноти, ми обманювали себе надією встановити колись в Іспанії вік Сатурна і Реї[39]. І весь цей час ван Берґ, в міру можливості, запроваджував золотий вік. Він продав баронат Делен за вісімсот тисяч ліврів і поклявся словом честі, що не тільки спустить ці гроші за два місяці зимових квартир, але ще й матиме сто тисяч франків боргу. Наш марнотратний фламандець підрахував, що для дотримання слова йому слід щоденно витрачати тисячу чотириста пістолів, що було досить важко в такому місті, як Коїмбре. Він злякався, думаючи, що досить легковажно дав слово, коли ж йому підказували, що він може використати частину грошей на допомогу бідним і ощасливлення багатьох людей, він відповідав, що присягнувся витрачати, а не роздавати, і що почуття власної гідності не дозволяє йому навіть найменшу частину цих грошей пустити на добрі справи; він навіть грати не міг, бо, по-перше, міг виграти, а по-друге, програні гроші не були витраченими.

Таке важке становище дуже сильно гнітило ван Берґа; кілька днів він був добряче збентежений, а згодом придумав спосіб, який мав порятувати його честь. Він набрав стільки кухарів, музикантів, танцюристів, комедіантів та інших представників веселих ремесел, скільки міг знайти. Вранці він влаштовував пишний бенкет, увечері — бал і видовища, піднімався до вершин марнотратства, а якщо, незважаючи на всі зусилля, не вдавалося витратити тисячу чотириста пістолів, він наказував залишки викинути у вікно, говорячи, що такий вчинок теж може вважатися марнотратством.

Заспокоюючи таким чином своє сумління, ван Берґ знову повеселішав. По суті, то був дуже дотепний чоловік, який вправно відстоював свої дивні вади, за які його всюди переслідували. Ті висловлювання, яким він дуже добре навчився, надавали блиску його розмовам і відрізняли його від нас, іспанців, найчастіше серйозних і мовчазних.

Ван Берґ часто бував у мене разом зі старшими офіцерами армії, однак приходив також і тоді, коли мене не було вдома. Я знав про це, але не сердився, бо уявляв, що необмежена довіра переконає його, що завжди і всюди йому раді.

Проте оточення вважало інакше, і незабаром почали кружляти чутки, образливі для моєї репутації. До мене жодна з них не дійшла, але герцоґ почув їх, а знаючи, як я кохаю свою дружину, заради дружби страждав і за мене. Одного дня він подався до сеньйори де Вальфлорида і впав їй до ніг, заклинаючи, щоб вона не забувала своїх обов’язків і не бачилася з Берґом сам на сам. Не знаю, що вона йому на це відповіла.

Потім герцоґ пішов до ван Берґа з наміром у такий же спосіб з’ясувати йому стан речей і повернути його на дорогу цноти, але не застав його вдома. Він повернувся пополудні, в кімнаті було повно людей, а сам ван Берґ сидів збоку; понурий і, мабуть, п’яний, він струшував кухлем з гральними кістьми.

Герцоґ приязно підійшов до нього й, сміючись, запитав, як справи з видатками.

Ван Берґ кинув на нього сердитий погляд і відповів:

— Мої видатки призначені для задоволення моїх приятелів, а не негідників, які пхаються в справи, що їх не обходять.

Кілька осіб почули ці слова.

— Це що, мене стосується? — запитав герцоґ. — Ван Берґ, негайно візьми назад ці легковажні слова.

— Я ніколи нічого не беру назад, — відповів ван Берґ.

Герцоґ приклякнув на одне коліно зі словами:

— Ван Берґ, ти зробив мені чудову послугу, навіщо ж ти хочеш збезчестити мене? Благаю тебе, визнай мене людиною честі.

Ван Берґ кинув якісь зневажливі слова.

Герцоґ спокійно підвівся, вийняв з-за пояса стилет і, поклавши його на столі, сказав:

— Звичайний поєдинок не може вирішити цієї справи. Один з нас повинен померти, і чим швидше це настане, тим краще. Кидаймо по черзі кості; хто викине більше, той візьме стилет і затопить його в серце суперника.

— Чудово, — крикнув ван Берґ, — оце гра так гра! Але присягаюся: якщо я виграю, то не пощаджу вашу герцозьку світлість.