Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— От побачите, — сказала вона, — що маленький негідник незабаром до нас повернеться.

І вона справді не помилилася. Невдовзі ми побачили нашого втікача. Ермосіто кинувся матері до ніг зі словами:

— Я народився, щоб служити сеньйориті де Вальфлорида, і помру, якщо мене з нею розлучать.

Через кілька днів Хіральда отримала лист від чоловіка, про якого досі не мала жодної звістки. Він писав їй, що зібрав у Веракрусі значний маєток, додаючи, що був би радий мати біля себе сина, якщо той ще живий. Хіральда, прагнучи передовсім відправити сина, поквапилася скористатися цією можливістю. Ермосіто від часу свого повернення жив не в замку, а в невеличкому селі, яке ми мали на березі моря. Якось вранці мати прийшла до нього й примусила сісти в човен рибалки, який зобов’язався відвезти його на американський корабель, що стояв поблизу. Ермосіто сів на корабель, але вночі кинувся в море й уплав дістався до берега. Хіральда силою змусила його повернутися на корабель. Це були жертви, які вона приносила з почуття обов’язку, і легко було бачити, чого вони їй коштували.

Усі ці випадки, про які я тобі розповідаю, відбувалися швидко, один за другим, а за ними прийшли інші, значно сумніші. Мій дід захворів; матері, яка давно вже страждала від тривалої хвороби, ледь вистачало сил, щоб ходити за ним у його останні дні; вона віддала Богу душу одночасно з маркізом Асторґасом.

З дня на день очікували приїзду мого батька до Астурії, але король ніяк не хотів відпускати його від себе, бо державні справи вимагали його присутності при дворі. Маркіз де Вальфлорида написав до Хіральди дуже ввічливого листа, доручаючи їй чимшвидше привезти мене в Мадрид. Мій батько узяв до себе на службу всю челядь маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого була я. Тому, утворивши для мене чудовий кортеж, вони вирушили зі мною в дорогу. Зрештою, донька державного секретаря може в усій Іспанії бути впевнена, що її прийматимуть якнайкраще, а почесті, які мені виявляли протягом усієї дороги, пробудили в моєму серці жагу слави, яка згодом визначила всю мою долю.

Коли ми наближалися до Мадрида, інший вид марнославства дещо приглушив це перше почуття. Я пам’ятала, що маркіза де Вальфлорида любила свого батька, боготворила його, жила й дихала, здавалося, тільки для нього, тоді як до мене ставилася досить холодно. Тепер у мене теж був батько; я пообіцяла собі любити його всією душею, я хотіла дати йому щастя. Ця надія примусила мене загордитися, я забула про свій вік, вважала, що я вже доросла, хоча мені йшов усього лиш чотирнадцятий рік.

Я була ще зайнята цими солодкими думками, коли карета в’їхала у ворота нашого палацу. Батько зустрів мене біля входу й усю засипав ласками. Невдовзі королівський наказ прикликав його до двору, я пішла до своїх покоїв, але була дуже схвильована й цілу ніч не зімкнула очей.

На другий день зранку батько попросив мене прийти до нього, він якраз пив шоколад і хотів, щоб я з ним поснідала. Через якийсь час він сказав:

— Люба Елеоноро, життя в мене не дуже веселе, а характер від якогось часу помітно посмутнішав; однак оскільки небо повернуло тебе мені, то я сподіваюся що відтепер настануть кращі дні. Двері мого кабінету завжди будуть для тебе відчинені, приходь сюди, коли хочеш, з будь-якою жіночою роботою. У мене є другий окремий кабінет для нарад і тієї роботи, що становить державну таємницю; в перервах між своїми завданнями я зможу розмовляти з тобою і маю надію, що радість цього нового життя пригадає мені певні картини так давно втраченого домашнього щастя.

Сказавши це, маркіз подзвонив. Увійшов секретар з двома кошиками, в одному з яких була пошта того дня, а в другому — давніші листи, які ще чекали відповіді.

Якийсь час я пробула в кабінеті, після чого пішла до своїх покоїв. Повернувшись у час обіду, я застала кількох близьких друзів мого батька, зайнятих, як і він, справами найвищої ваги. Вони не боялися відверто про все говорити в моїй присутності, а ті простодушні зауваження, які я вставляла в їх розмови, часто їх забавляли. Я помітила, що вони зацікавили мого батька, і була страшенно цьому рада.

Наступного дня, як тільки я довідалася, що він у себе в кабінеті, я одразу туди пішла. Він пив шоколад і сказав мені з радісним обличчям:

— Сьогодні п’ятниця, прийдуть листи з Лісабона.

Після чого видзвонив секретаря, який приніс обидва кошики. Батько нетерпляче перебрав вміст першого з них і вийняв лист, у якому було два аркуші: один написаний шифром, який він віддав секретарю, а другий звичайний, який він сам почав читати з поспіхом і задоволенням.

Поки він читав, я взяла конверт і стала розглядати печатки. Я розпізнала Золоте Руно, а над ним герцозьку корону. На жаль, цей бучний герб мав з часом стати моїм. Наступного дня прийшла пошта з Франції, і так воно йшло протягом подальших днів, але ніяка не цікавила мого батька так живо, як португальська.

Коли минув тиждень і прийшла п’ятниця, я весело сказала батькові, який саме снідав:

— Сьогодні п’ятниця, знову прийдуть листи з Лісабона.

Потім я попросила, щоб він дозволив мені подзвонити, і коли секретар увійшов, я підбігла до кошика, видобула очікуваний лист і подала його батькові, який в нагороду ніжно обняв мене.

Так я робила кілька п’ятниць. Нарешті одного дня я насмілилася запитати батька, що то за листи, які він завжди так нетерпляче чекає.