Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Я відповів, що мати вже нежива і що нещасливо впавши в каламар мого батька, я був навічно вигнаний з його дому. Дама зажадала, щоб я їй пояснив ці слова. Я розповів їй свої пригоди, які викликали усмішку на її устах.

— Здається мені, що я розсміялася, а цього зі мною вже давно не було. Я теж мала сина, який спочиває під цим мармуровим надгробком, на якому ти сидиш. І рада була б віднайти його в тобі. Я була годувальницею герцоґині Сидонії, бо походжу з села, але маю серце, яке вміє любити й ненавидіти, і вір мені, що люди з таким характером завжди чогось варті.

Я подякував дамі, запевнивши її, що до могили збережу до неї синівські почуття.

Таким чином минуло кілька тижнів, і обидві дами щораз більше до мене звикали. Годувальниця поводилася зі мною так, як з сином, а герцоґиня ставилася до мене дуже прихильно й часто проводила довгі години в підземеллі.

Одного дня, коли вона здалася мені не такою сумною, як зазвичай, я насмілився попросити її розповісти мені про свої нещастя. Вона довго опиралася, але врешті піддалася моїм наполяганням і почала так:

Я єдина донька дона Емануеля де Вальфлорида, першого державного секретаря, який недавно помер. Його смерть оплакувалась не тільки його повелителем, але також, як мені казали, при дворах, що є союзниками нашого могутнього монарха. Лише в останні роки його життя я як слід пізнала цього чудового чоловіка.

Молодість я провела в Астурії біля матері, яка, розлучившись із чоловіком після кількох років подружнього життя, жила у свого батька маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого вона була.

Я не знаю, якою мірою мати заслужила на втрату кохання свого чоловіка, пам’ятаю лиш, що її довгих життєвих страждань було цілком достатньо, щоб спокутувати найстрашніші провини. Вона завжди була охоплена сумом, сльози блищали в кожному її погляді, біль був у кожній усмішці, навіть сну спокійного вона не мала, бо він весь час переривався риданнями й зітханнями.

Однак розлучення не було повним. Мати регулярно діставала листи від свого чоловіка і так же регулярно йому відповідала. Два рази вона відвідувала його в Мадриді, але серце його було для неї закрите раз і назавжди. Маркіза мала ніжну душу, яка потребувала любові, тому всю свою прив’язаність вона віддала батькові, і це почуття, яке сягало мало не екзальтації, дещо пом’якшувало гіркоту її довгих страждань.

Щодо мене, то мені важко окреслити почуття, які виявляла до мене мати. Вона, без сумніву, любила мене, але можна було сказати, що вона боїться скеровувати моє життя. Вона не тільки нічому мене не навчала, але навіть порадити нічого мені не наважувалась; одне слово, якщо мені дозволено буде так сказати, зійшовши з дороги цноти, вона не почувалася гідною виховувати доньку. Занедбаність, яку я відчувала з перших років життя, мабуть, позбавило б мене блага доброго виховання, якби зі мною не було Хіральди, спершу годувальниці, а потім моєї дуеньї. Ти бачив її, знаєш, що душа в неї сильна, а розум дуже розвинений. Вона зробила все, щоб запевнити мені щастя в майбутньому, але невблаганна доля обманула її надії.

Педро Ґірона, чоловіка моєї годувальниці, знали як людину енергійну, але з поганим характером. Змушений покинути Іспанію, він поплив до Америки й не давав про себе ніяких звісток. Хіральда мала з ним тільки одного сина, який був моїм молочним братом. Це дитя було надзвичайно вродливим, тому його і назвали Ермосіто[38]. Нещасний недовго втішався життям і цим іменем. Нас годували одні груди, і часто ми лежали в тій самій колисці. Наша дружба зростала аж до сьомого року життя. А тоді Хіральда вирішила, що прийшов час пояснити синові різницю в нашому становищі й розповісти про прірву, яку витворила доля між ним і його юною подругою.

Одного дня, коли ми розпочали якусь дитячу суперечку, Хіральда покликала сина й строго сказала йому:

— Прошу тебе ніколи не забувати, що сеньйорита де Вальфлорида — це твоя і моя сеньйора, а ми обоє є лиш першими слугами в її домі.

Ермосіто послухався тих слів. Відтоді він сліпо виконував усі мої забаганки, старався навіть відгадувати й випереджати їх. Здавалося навіть, що в такій безмежній слухняності він знаходить якесь несказанне задоволення, а я тішилася, бачачи його таким собі покірним. Тоді Хіральда помітила, що цей новий спосіб взаємного поводження загрожує нам іншими небезпеками, тому вирішила розлучити нас, як тільки нам виповниться по тринадцять років. А тим часом вона перестала цим перейматися й звернула увагу на щось інше.

Хіральда, як ти знаєш, жінка з розвиненим розумом, завчасу ознайомила нас із творами знаменитих іспанських письменників і дала нам перші поняття про історію. Прагнучи також розвинути наш розум, вона вимагала, щоб ми переказували те, що читали, і показувала, як саме треба тлумачити описувані події. Діти, коли навчаються історії, як правило, емоційно прив’язуються до осіб, що відіграють найвидатнішу роль. У таких випадках мій герой одразу ставав героєм мого товариша, а коли я змінювала предмет своїх захватів, Ермосіто з таким же запалом приєднувався до мене.

Я настільки звикла до покірності Ермосіто, що найменший спротив з його боку дуже здивував би мене; але не було чого лякатися, я сама повинна була обмежувати свою владу або обережніше нею користуватися. Одного дня мені захотілося гарну мушлю, яку я помітила у прозорій воді, де було дуже глибоко. Ермосіто кинувся у воду й мало не потонув. Іншого разу під ним зламалася гілка, коли він хотів розорити гніздо, яке мені сподобалося. Він упав на землю й сильно побився. Відтоді я з великою обережністю говорила про свої бажання, але водночас думала, що добре мати таку владу, хоч і не користуватися нею. Це був, якщо я добре собі пригадую, перший вияв мого марнославства; відтоді, як здається, я не раз могла робити подібні спостереження.

Так минув тринадцятий рік нашого життя. В той день, коли Ермосіто виповнилось тринадцять, мати сказала йому:

— Сину мій, сьогодні ми святкуємо тринадцяту річницю твого народження. Ти вже не дитина і не можеш більше так фамільярно поводитися зі своєю сеньйорою. Попрощайся з нею, завтра ти виїдеш до Наварри до свого діда.

Хіральда ще не встигла вимовити цих слів, як Ермосіто впав у шалений розпач. Він розплакався, зомлів, прийшов до тями й знову залився сльозами. Щодо мене, то я більше заспокоювала його жаль, аніж поділяла його розпач. Я вважала його істотою, яка повністю залежить від мене, тому не дивувалася його відчаю. Однак я ніяким чином не виявляла йому взаємності. Зрештою, я була ще надто молодою і надто звикла до нього, щоб його надзвичайна врода могла справити на мене якесь враження.

Хіральда не належала до осіб, яких можна розчулити сльозами, тому вона не зважала на побивання Ермосіто й готувала все до його подорожі. Але через два дні після від’їзду погонич мулів, якому вона доручила сина, прийшов збентежений і повідомив, що коли вони їхали лісом, він на мить відійшов від мулів, а повернувшись, уже не знайшов Ермосіто, що він марно гукав і шукав його і що, без сумніву, його зжерли вовки. Хіральда була більше здивована, ніж занепокоєна.