Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Коли минули перші хвилини мовчання, я запитала батька, якого віку герцоґ Медіна Сидонія.

— Він, — сказав батько, — на п’ять років молодший за мене, тобто йому зараз тридцять п’ять років, але він належить до людей, які ніколи не старіють.

Я була в тому віці, коли молоді дівчата зовсім не замислюються над роками чоловіків. Чотирнадцятирічний хлопець одного зі мною віку видався б мені дитиною, яка не варта моєї уваги. Батька я аж ніяк не вважала старим, герцоґ же, маючи на п’ять років менше, був у моїх очах юнаком. Це було найперше уявлення, яке в мене про нього склалося і яке пізніше відіграло велику роль у вирішенні моєї долі.

Потім я запитала, що то за вбивства, про які згадував герцоґ. При цих словах мій батько наморщив чоло і, ненадовго замислившись, сказав:

— Дорога Елеоноро, ці події дуже тісно пов’язані з моїм розлученням з твоєю матір’ю. Щоправда, я не повинен тобі про це говорити, але рано чи пізно твоя власна цікавість звернеться до цих подій, тому замість здогадок стосовно предмета настільки ж дражливого, як і сумного, я сам волію про все тобі розповісти.

Після цих слів батько розповів мені історію свого життя.

Ти добре знаєш, що рід Асторґас скінчився на твоїй матері. Ця родина разом із домом Вальфлорида належала до найстарших в Астурії. Спільне бажання всієї провінції призначало мені руку сеньйорити Асторґас. Завчасу призвичаєні до цієї думки, ми відчули одне до одного взаємний потяг, який мав забезпечити наше сімейне щастя. Проте різні обставини затримали наш шлюб, так що я одружився лише на двадцять п’ятому році життя.

Через шість тижнів після нашого шлюбу я заявив своїй дружині, що оскільки всі мої предки служили у війську, тому честь наказує мені йти за їх прикладом, і що, зрештою, в багатьох іспанських гарнізонах можна вести значно приємніше життя, ніж в Астурії. Сеньйора де Вальфлорида відповіла, що завжди погодиться з моєю думкою, коли йтиметься про честь нашого дому. Тож ми вирішили, що я вступлю до війська. Я написав міністру і отримав роту кавалерії в полку герцоґа Медіни Сидонії, який стояв у Барселоні. Там ти, дитино моя, і народилася.

Вибухнула війна; нас послали до Португалії на з’єднання з армією дона Санчо де Сааведри. Цей полководець розпочав війну славною битвою під Вільямарко. Наш полк, найсильніший тоді в цілій армії, дістав наказ розбити англійську колону, яка становила лівий фланг противника. Два рази ми атакували безрезультатно і вже готувалися до третьої атаки, як раптом з’явився між нами рицар у блискучому панцирі.

— За мною! — крикнув він. — Я ваш полковник, герцоґ Медіна Сидонія.

Правду кажучи, він добре зробив, що назвав себе, інакше ми б узяли його за ангела війни чи якогось принца небесного війська, бо було в ньому щось надлюдське.

Цього разу ми розбили англійську колону, і вся слава того дня дісталася нашому полку. Можу сміливо визнати, що після герцоґа я бився найкраще. Принаймні таке приємне для мене запевнення я дістав від нашого командира, який тут же виявив мені честь, попросивши моєї дружби. Це не була пуста люб’язність з його боку. Ми стали справжніми друзями: герцоґ ніколи не трактував мене зверхньо, я ж ніколи не принижував себе лестощами. Іспанцям закидають деяку зарозумілість у ставленні одне до одного, проте, тільки уникаючи її, ми вміємо бути гордими без пихатості й ґречними без нахабства.

Перемога під Вільямарко дала підстави для отримання нових посад. Герцоґ став генералом, мене ж підвищили перед строєм до підполковника й першого ад’ютанта.

Нам дали небезпечне завдання не дозволити противнику переправитися через Дуеро. Герцоґ зайняв зручну позицію і досить довго утримував її, нарешті все англійське військо ударило на нас. Кількісна перевага не могла примусити нас відступити, відбулася жахлива битва, і наша загибель була б неминучою, якби певний ван Берґ, командир валлонських підрозділів, не прийшов нам на виручку з трьома тисячами людей. Він продемонстрував чудеса хоробрості й не тільки вирвав нас із небезпеки, але й домігся того, що поле бою лишилося за нами. Проте на другий день ми поєдналися з головними силами армії.

Коли ми відходили разом з валлонами, герцоґ під’їхав до мене й сказав:

— Любий Вальфлорида, я знаю, що цифра два найбільш відповідна для дружби, і її не можна порушувати, не наразивши святих законів цього почуття. Гадаю, однак, що важлива послуга, яку зробив нам ван Берґ, заслуговує на те, щоб стати винятком. Мені здається, що вдячність наказує нам запропонувати йому нашу дружбу і допустити його третім до того союзу, який нас поєднує.

Я поділяв думку герцоґа, який зустрівся з ван Берґом і запропонував йому нашу дружбу з повагою, яка відповідала значенню, котре він надавав званню друга. Ван Берґ надзвичайно здивувався й сказав:

— Ясновельможний герцоґ виявляє мені дуже велику честь. Мушу попередити тебе, що я маю звичку щодня напиватися; якщо ж я випадково не п’яний, то граю в карти на грубі гроші. Тому якщо ти, ясновельможний пане, маєш відразу до таких звичок, я не думаю, що наш союз буде тривалим.

Ця відповідь збентежила герцоґа, але він тут же розсміявся, запевнив ван Берґа в своїй повазі до нього й пообіцяв, що використає весь свій вплив при дворі, аби Берґа якнайкраще винагородили. Ван Берґ, однак, завжди віддавав перевагу грошовим винагородам. Король подарував йому баронат Делен, що знаходиться в окрузі Малін; ван Берґ того ж дня продав його Вальтеру ван Дику, жителю Антверпена й постачальнику армії.

Ми розташувалися на зимові квартири в Коїмбре, одному з найзначніших португальських міст. Сеньйора де Вальфлорида приїхала до мене; вона любила світське життя, тож я відкрив свій дім для вищих офіцерів армії. Проте герцоґ і я майже не брали участі в шумних розвагах товариства; весь наш час займали важливі завдання.