Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Я чимшвидше одягнувся й сів на мула. Ми рушили попереду з чотирма циганами, як слід озброєними. Всі інші їхали за нами на певній відстані, маючи на чолі двох молодих дівчат, з якими я, як здогадувався, провів минулу ніч. Викрути гірських стежок то дещо піднімали, то понижали мене порівняно з ними на кількасот ліктів. Тоді я затримувався, щоб подивитися на них, і мені знову здавалося, що я бачу своїх родичок. Старий ватажок сміявся, дивлячись на мою розгубленість.

Через чотири години прискореного походу ми приїхали на пласку вершину високої гори, де знайшли велику кількість чималеньких пакунків.

— Ось перед тобою, сеньйоре кавалере, англійські й бразильські товари, яких достатньо для потреб чотирьох королівств: Андалузії, Ґранади, Валенсії і Каталонії. Король, щоправда, трохи втрачає на нашій невеликій комерції, але, з іншого боку, він має інші вигоди, а трохи контрабанди розважає і тішить цей бідний іспанський народ. Зрештою, тут усі цим займаються. Деякі з цих пакунків будуть сховані в солдатських казармах, інші — в келіях монахів, решта — в могильних склепах. Пакунки, позначені червоним, потраплять у руки митників, які похваляться ними перед владою; а ця жертва ще міцніше пов’яже їх з нашими інтересами.

Сказавши це, ватажок циганів наказав поховати товари по різних скельних щілинах, після чого подав знак, щоб накривали обід у печері, вид з якої простягався далі, ніж сягало око, тобто далекий обрій неначе зливався з блакиттю небес. Красоти природи з кожним днем справляли на мене дедалі сильніше враження. Цей вид викликав у мене несказанний захват, з якого мене вирвали дві доньки ватажка, які принесли обід. Зблизька, як я вже казав, вони зовсім не були схожі на моїх родичок; з їх поглядів, які вони крадькома на мене кидали, можна було вичитати задоволення, але якесь таємне передчуття остерігало мене, що це не вони були учасницями пригоди останньої ночі. Тим часом дівчата принесли гарячу олья подриду, яку вислані вперед люди готували цілий ранок. Старий ватажок і я охоче взялися до неї з тією лиш різницею, що він переривав своє насичення частими зверненнями до великого бурдюка з вином, я ж задовольнявся свіжою водою з сусіднього джерела.

Коли ми заспокоїли свій голод, я признався йому, що хотів би ближче з ним познайомитись; він довго відмагався від цього, я, однак, дуже настоював, так що він нарешті погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:

Усі іспанські цигани знають мене під іменем Пандесовни. Це дослівний переклад їхньою мовою мого родового імені, Авадоро[25]', бо слід тобі знати, сеньйоре, що я народився не серед циган. Мій батько звався дон Феліпе де Авадоро і вважався людиною щонайповажнішою і надзвичайно педантичною в своєму поколінні. Він був настільки педантичним, що якби розповісти тобі історію хоч одного його дня, то ти мав би перед собою образ усього його життя, а принаймні того часу, який минув між двома його одруженнями: першим, якому я завдячую життя, і другим, яке зумовило його смерть, бо порушило звичний для нього спосіб життя.

Мій батько, перебуваючи ще під опікою мого діда, закохався в свою далеку родичку, з якою одружився, як тільки став господарем своєї долі. Бідна жінка померла, даючи мені життя; батько ж, безутішний після цієї втрати, на кілька місяців закрився у себе й не хотів бачити нікого навіть з родичів.

Час, який пом’якшує всі страждання, заспокоїв також і його жаль, і нарешті побачили, як він відчиняв двері свого балкона, що виходив на вулицю Толедо. Чверть години він дихав свіжим повітрям, а потім пішов відчинити друге вікно, яке виходило на бічну вулицю. В домі напроти він помітив кілька знайомих йому осіб і досить весело їх привітав. У наступні дні він регулярно повторював те саме, аж нарешті чутки про цю метаморфозу дійшли до вух фра Херонімо Сантоса, театинця, дядька моєї матері.

Монах цей прийшов до мого батька, поздоровив його з поверненням до доброго самопочуття, небагато говорив про втіхи, які пропонує нам релігія, зате настійливо умовляв його пошукати якихось розваг, посунув навіть свою поблажливість до того, щоб порадити йому піти на комедію. Батько, маючи необмежену довіру до фра Херонімо, того ж самого вечора подався до театру де ла Крус. Якраз давали нову п’єсу, яку підтримувала партія Поллакос, тоді як інша партія, так звані Сорісес, з усіх сил намагалася її освистати. Суперництво цих двох партій так захопило мого батька, що відтоді він не пропустив з власної волі жодної вистави. Він приєднався до партії Поллакос і відвідував герцозький театр тільки тоді, коли де ла Крус був зачинений.

Після закінчення вистави він найчастіше ставав у кінці довгого подвійного ряду, який утворюють чоловіки, щоб примусити жінок проходити одна за одною. Але на відміну від інших він робив це не для того, щоб приглядатися до жінок; навпаки, всі вони були йому байдужі, і як тільки проходила остання, він одразу спішив до корчми «Під мальтійським хрестом», де перед сном з’їдав легку вечерю.

Зранку найперше, що робив мій батько, — відкривав балкон, що виходив на вулицю Толедо. Тут він чверть години дихав свіжим повітрям, потім ішов відчиняти друге вікно, яке виходило на маленьку вуличку. Якщо він бачив когось у вікні напроти, то ґречно вітався, говорячи: agur, після чого зачиняв вікно. Слово agur часто бувало єдиним, яке він вимовляв за цілий день, бо хоча він енергійно займався підтримкою всіх комедій, які ставилися в театрі де ла Крус, проте захоплення своє завжди виражав оплесками, а не словами. А якщо ніхто не з’являвся у вікні напроти, він терпляче чекав тієї хвилини, коли міг когось привітати. Потім батько вирушав на месу до театинців. Після повернення він заходив у кімнату, яку прибирала служниця, і з надзвичайною старанністю розставляв речі на ті місця, де вони зазвичай стояли. Робив він це завжди надзвичайно уважно, і йому вистачало одного погляду, щоб виявити найменшу соломинку чи порошинку, яких не змела мітла служниці.

Коли він вже був задоволений порядком у кімнаті, то брав циркуль і ножички й нарізав двадцять чотири шматочки паперу однакового розміру, наповнював їх бразильським тютюном і скручував двадцять чотири цигарки, які були так рівненько й досконало сформовані, що їх сміливо можна було вважати найдосконалішими цигарками в усій Іспанії. Потім він викурював шість цих шедеврів, рахуючи черепиці на палаці герцоґа Альби, і ще шість — рахуючи людей, які проходили брамою Толедо. Завершивши це, він дивився на двері своєї кімнати, поки йому не приносили обід.

Після обіду він викурював ще дванадцять цигарок, а потім розглядав годинник, поки той не показував годину, коли треба було йти до театру. Якщо ж випадково у той день не було вистави в жодному театрі, то він ішов до книгарні Морено, де прислухався до суперечок кількох літераторів, які мали звичай збиратися там у певні дні, але ніколи не встрявав у їхні розмови. Якщо він випадком нездужав і не виходив з дому, то посилав до книгарні Морено по п’єсу, яку того дня грали в театрі де ла Крус, і коли надходив час вистави, він брався до читання, не забуваючи щиро аплодувати улюбленим сценам партії Поллакос.

Такий спосіб життя був дуже невинний, і все ж мій батько, прагнучи задовольнити всі вимоги релігії, пішов до театинців з проханням, щоб йому призначили духівника. Йому прислали фра Херонімо Сантоса, який скористався цією можливістю, аби нагадати йому, що я живу на світі й перебуваю в домі доньї Фелісії Даланоси, сестри моєї покійної матері. Батько, чи то через побоювання, що я йому нагадуватиму кохану людину, для якої я був мимовільною причиною смерті, чи просто не хотів, щоб мої дитячі крики порушували абсолютний спокій його життєвих звичок, упросив фра Херонімо, щоб той ніколи мене з ним не зводив. Проте водночас він повністю задовольнив усі мої потреби, відписав мені дохід від села, яке мав в околицях Мадрида, і віддав мене під опіку економові театинців.

На жаль, я підозрюю, що батько мій віддалив мене від себе, передчуваючи витворену природою колосальну відмінність між нашими характерами. Ти вже помітив, сеньйоре, яким педантичним і одноманітним життям він жив; отож, я сміливо можу твердити, що не було на землі людини такої непостійної, як я. Я не міг витримати навіть своєї непостійності, бо думка про спокійне щастя й про життя в домашньому затишку постійно переслідувала мене протягом моїх кочових днів, а потяг до змін не дозволяв навіть подумати про обрання сталої оселі. Неспокій цей переслідував мене так сильно, що — пізнавши як слід самого себе — я вирішив назавжди покінчити з ним, осівши серед цього натовпу циган. Це, щоправда, досить одноманітний спосіб життя, зате я не мушу дивитися завжди на ті самі дерева, ті самі скелі чи — що було б ще нестерпнішим — на ті самі вулиці, мури й дахи.

Тут я втрутився й сказав старому:

— Сеньйоре Авадоро чи Пандесовна, гадаю, що в цьому мандрівному житті ти пережив багато незвичайних пригод?

— Свята правда, — відповів циган, — відтоді, як я живу в цій пустелі, я бачив багато дивовижних речей. Що ж до решти мого життя, то в ньому було небагато цікавих подій. Тебе може вразити лиш завзяття, з яким я хапався за щораз нові заняття, не вміючи витримати жодного з них довше року чи двох.

Відповівши мені цими словами, циган говорив далі так:

— Я вже згадував, що моя тітка, донья Даланоса, тримала мене у себе. Власних дітей у неї не було, і вона в своїх почуттях до мене немовби поєднувала поблажливість тітки з материнською турботою; коротко кажучи, я був зіпсованою дитиною в повному значенні цього слова. І навіть із дня на день я псувався щораз більше, бо в міру того, як я дорослішав тілом і духом, я набирався сил для зловживань її невичерпною добротою. З іншого боку, не знаючи жодних перешкод моїм бажанням, я не противився бажанням інших, завдяки чому набув слави надзвичайно слухняного хлопчика. А крім того, накази моєї тітки завжди супроводжувались такою лагідною і ніжною усмішкою, що мені зовсім не хотілося суперечити їй. Нарешті поштива донья Даланоса, бачачи мою поведінку, сама себе переконала, що природа, вкупі з її стараннями, зробила з мене справжнє ідеальне створіння. І лиш одного бракувало їй для повного щастя: щоб мій батько міг бути свідком моїх нечуваних успіхів; тоді він би одразу переконався в моїй досконалості. Проте намір цей було непросто здійснити, бо мій батько твердо дотримувався свого рішення ніколи в житті мене не бачити.