Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Прийшовши до тями, я побачив, що мені з обох рук пускали кров. Я мов у тумані бачив герцоґиню Авілу, герцоґиню Сидонію і Толедо; усі в очах мали сльози. Я знову втратив притомність. Шість тижнів я перебував у стані, схожому на безперервний сон чи й навіть на смерть. Боячись за мій зір, віконниці весь час тримали закритими, а під час перев’язок мені зав’язували очі.

Нарешті мені дозволили дивитися й говорити. Мій лікар приніс мені два листи; перший був від Толедо, який сповіщав, що виїхав до Відня, але з якими дорученнями, про це я не здогадувався. Другий лист був від герцоґині Авіли, але написаний не її рукою. Вона повідомляла мене, що ведуться якісь пошуки на вулиці Ретрада і що навіть у її власному домі почали шпигувати за нею. Роздратована, вона виїхала до своїх маєтків або, як кажуть в Іспанії, до своїх володінь. Коли я прочитав обидва листи, лікар наказав знову зачинити віконниці й залишив мене з моїми власними думками. Бо я дійсно цього разу почав замислюватись. Досі життя здавалося мені стежкою, усипаною квітами; лишень зараз я відчув шпичаки.

Коли минуло п’ятнадцять днів, мені дозволили проїхатись по Прадо. Я хотів вийти з карети й пройтися, але мені забракло сил, тому я сів на лавці. Незабаром до мене підійшов той самий валлонський офіцер, який був моїм секундантом. Він розповів мені, що протягом усього часу, поки я перебував у небезпеці, мій противник був у відчаї і що він благає дозволу обійняти мене. Я погодився, мій противник упав мені до ніг, притиснув мене до серця й, відходячи, сказав голосом, у якому бриніли сльози:

— Сеньйоре Авадоро, дай мені можливість битися за тебе, це буде найчудовіший день у моєму житті.

Невдовзі я побачив Бускероса, який нахабно, як завжди, підійшов до мене й сказав:

— Любий пасинку, ти отримав надто вже суворий урок. Щоправда, це я повинен був тобі його дати, але в мене, мабуть, не вийшло б так добре.

— Дорогий вітчиме, — відповів я, — я зовсім не скаржуся на рану, яку отримав від того хороброго офіцера. Я ношу шпагу, бо передбачаю, що щось подібне може зі мною статися. А щодо твоєї в цьому участі, то гадаю, що слід би винагородити її, як слід обробивши твою шкіру дрючком.

— Не підскакуй, любий пасинку, — перервав мене Буске-рос, — у цьому зовсім немає потреби; зараз це навіть не дуже ввічливо. Від часу, коли ми бачилися востаннє, я став важливою особою — щось на кшталт помічника міністра. Мушу тобі про це розповісти детальніше.

Його преосвященство кардинал Портокарреро, побачивши мене кілька разів у почті герцоґа Аркоса, зволив усміхнутися мені з особливою милістю. Це мене заохотило, і я почав свідчити йому свою пошану в дні аудієнцій. Одного дня його преосвященство наблизився до мене й сказав півголосом:

— Я знаю, сеньйоре Бускерос, що ти один з тих людей, які найкраще знають про все, що діється в місті.

На це я з властивою мені кмітливістю відповів:

— Ваше преосвященство, венеціанці, які вважаються непоганими господарями своєї країни, зараховують цю якість до таких, які необхідні кожній людині, котра хоче брати участь у державних справах.

— І мають слушність, — додав кардинал, після чого поговорив іще з кількома особами й пішов. Через п’ятнадцять хвилин до мене підійшов гофмаршал зі словами:

— Сеньйоре Бускерос, його преосвященство доручив мені запросити тебе на обід і, як мені здається, після обіду навіть хоче з тобою поговорити. Однак застерігаю тебе, щоб ти в такому разі не надто затягав розмову, бо його преосвященство багато їсть, а потім не може втриматися від сну.

Я подякував гофмаршалу за дружню пораду й залишився на обід разом із кільканадцятьма іншими співтрапезниками. Кардинал мало не сам один з’їв цілого щупака. Після обіду звелів покликати мене до свого кабінету.

— Ну, що, сеньйоре дон Бускерос, — сказав він, — чи не дізнався ти цими днями чогось цікавого?

Кардиналове запитання дуже збентежило мене, бо так насправді ані того дня, ані раніше я не відкрив нічого цікавого. Однак, трошки подумавши, відповів:

— Ваше преосвященство, цими днями я довідався про існування дитини австрійської крові.

Кардинал страшенно здивувався.

— Саме так, — додав я, — ваше преосвященство пригадує, що герцоґ Авіла мав потаємний шлюб з інфантою Беатріче. Від цього шлюбу в нього залишилася донька по імені Леонора, яка вийшла заміж і мала дитину. Леонора померла, її поховали на цвинтарі монастиря кармеліток. Я бачив її нагробок, який пізніше безслідно зник.