Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Отак то! Поки Ервас ширяв грішними думками поза сферами людських уявлень, близька загибель загрожувала його смертній оболонці. На довершення всього до його звичних хвороб додалися нові страждання. Болі в стегнах посилилися й привели до паралічу правої ноги, гострий пісок почав калічити йому міхур, хірагра повикручувала пальці лівої руки й почала загрожувати пальцям правої, врешті-решт найчорніша меланхолія одночасно знищила сили його душі й тіла. Він лякався свідків свого приниження, відмовився від моєї допомоги й узагалі не хотів мене бачити. Якийсь старий інвалід витрачав залишки своїх сил на порання біля нього. Нарешті й той занедужав, і мій батько був вимушений погодитися на мою присутність.

Невдовзі мій дід Мараньйон також захворів на гнилісну лихоманку. Хворів він усього лиш п’ять днів і, відчуваючи близьку смерть, покликав мене до себе й сказав:

— Бласе, дорогий мій Бласе, я хочу ще раз востаннє поблагословити тебе. Ти народився від ученого батька, лиш хай би небо дарувало йому менше тих знань. На твоє щастя, твій дід є людиною простою у вірі й учинках своїх і тебе виховав у такій же простоті. Не дай своєму батькові звести тебе з правильного шляху, він вже кілька років зовсім не дбає про релігію, а думок його соромився б не один єретик. Бласе, не вір людській мудрості, я за кілька хвилин буду мудрішим від усіх філософів. Бласе, благословляю тебе — і помираю.

І справді, з цими словами він віддав Богу душу.

Я віддав йому останню послугу й повернувся до свого батька, якого не бачив чотири дні. Тим часом старий інвалід також помер, і брати милосердя зайнялися його похованням. Я знав, що мій батько зовсім один, і хотів заопікуватися ним, але коли увійшов до нього, мої очі були вражені незвичайним видовищем, і я затримався в передпокої, охоплений невимовним страхом.

Мій батько поскидав усі одежі й огорнувся простирадлом, неначе саваном. Він сидів, втупивши погляд у призахідне сонце. Довший час він мовчав, потім гучним голосом сказав:

— О зірко, згасаючі промені якої останній раз відбилися в мої очах, навіщо ти освітила день мого народження? Хіба ж я хотів з’явитися на світ? І навіщо я з’явився на ньому? Люди сказали мені, що я маю душу, і я став удосконалювати її коштом мого тіла. Я розвинув свій розум, але щурі пожерли мій труд, а книгарні ним знехтували. Нічого від мене не залишиться, я вмираю весь, безслідно, неначе й не народжувався. О небуття — поглинь же свою здобич!

На якийсь час Ервас застиг у похмурих роздумах, а потім узяв келих, який здався мені повним старого вина, звів очі до неба й промовив:

— Боже, якщо ти десь є, змилуйся над моєю душею, якщо вона в мене є!

Промовивши це, він вихилив келих і поставив його на столі; потім поклав руку на серце, ніби відчуваючи в ньому біль. Обіч був приготований другий стіл, обкладений подушками; Ервас ліг на ньому, склав руки на грудях і не промовив більше ні слова.

Ти дивуєшся, що бачачи ці приготування до самогубства, я не кинувся на той келих і не покликав на допомогу. Сьогодні я сам цьому дивуюся, але в той же час пам’ятаю, що якась надприродна сила прикувала мене до місця, так що я не міг ворухнутися. Лиш волосся на голові стало від страху дибом.

Брати милосердя, які хоронили нашого інваліда, знайшли мене в такому стані. Побачили батька, який лежав на столі, загорнутого в саван, тож запитали мене, чи він помер. Я відповів, що нічого про це не знаю. Тоді вони запитали, хто його загорнув у саван. Я відповів, що він сам це зробив. Вони придивилися до тіла й справді побачили, що він мертвий. Тоді побачили келих, який стояв обіч із залишками вина, і забрали його з собою, аби переконатися, що в ньому немає отрути, після чого вийшли, демонструючи обурення, і залишили мене в несказанній скорботі. Потім зійшлися люди з парафії, задавали мені ті самі запитання й пішли, говорячи:

— Помер, як жив, а хоронити його — не наша справа.

Я залишився сам із небіжчиком. Хоробрість зовсім покинула мене, а разом з нею здатність мислити й відчувати. Я кинувся в крісло, у якому ще зовсім недавно сидів мій батько, і знову запав у заціпеніння.

Уночі небо затяглося хмарами, а раптова завірюха відкрила вікно кімнати. Спалахнула блакитна блискавка, після чого в кімнаті стало ще темніше. У тій темряві я помітив немовби якісь фантастичні обриси, з тіла мого батька видобувся довгий, протяглий стогін, який далека луна рознесла у просторі. Я хотів встати, але не міг ворухнутися, мене немовби прикували до місця. Крижаний дрож пробіг моїм тілом, кров почала гарячково пульсувати в жилах, дивні марення заполонили мою душу, сон зморив усі відчуття.

Раптом я підхопився: я побачив шість високих воскових свічок, що горіли навкруг тіла мого батька, і якогось чоловіка, який сидів напроти мене й, схоже, очікував моменту мого пробудження. Вигляд у нього був пишний, величний. Зріст мав високий, чорне, дещо кучеряве волосся спадало йому на чоло, погляд був уважний і проникливий, але водночас лагідний і привітний. На ньому було жабо й старий плащ, схожі на ті, які носять сільські ідальґо.

Незнайомий, побачивши, що я прокинувся, ласкаво посміхнувся мені й сказав:

— Сину мій — так я тебе назву, бо трактую тебе, наче ти мені вже належиш, — Бог і люди покинули тебе, а земля не хоче прийняти в своє лоно мудреця, який дав тобі життя; однак ми тебе ніколи не покинемо.

— Ти кажеш, сеньйоре, — відповів я, — що Бог і люди мене покинули. Щодо цих останніх, то маєш слушність, однак, гадаю, що Бог ніколи не може покинути жодне своє творіння.

— Зауваження твоє у певному смислі не є безпідставним, — промовив незнайомець, — іншим разом я це тобі витлумачу ясніше. Тим часом, щоб переконатися, як сильно ми в тобі зацікавлені, прийми цей гаманець із тисячею пістолів. Молодий чоловік повинен мати свої пристрасті й засоби для їх заспокоєння. Не жалій золота й завжди розраховуй на нас.