Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Хтось узяв мене за руку, щоб допомогти підвестися; я пізнав того самого дворянина, який наказав був забрати тіло мого батька й дав мені тисячу пістолів. Я впав йому до ніг, він лагідно підняв мене й звелів, щоб я ішов за ним. Ми йшли мовчки й дійшли до мосту через Мансанарес, де побачили двох вороних коней. Півгодини ми мчали галопом вздовж ріки, нарешті зупинилися біля воріт покинутого дому, двері якого самі перед нами відчинилися. Ми увійшли до кімнати, оббитої темною саржею і освітленої срібними свічниками. Коли ми сіли в крісла, незнайомець сказав так:

— Бачиш, сеньйоре Ервас, які речі діються на цьому світі, устрій якого, що ним усі так захоплені, аж ніяк не відзначається справедливим поділом благ. Одним природа дала вісімсот фунтів сили, другим вісімдесят. На щастя, винайдені всілякі хитрі речі, які частково відновлюють рівновагу.

З цими словами незнайомець витягнув шухляду, вийняв з неї кинджал і додав:

— Подивися на це знаряддя: його кінець, який формою нагадує оливку, переходить у вістря, тонше від волосини. Засунь його за пояс. Я прощаюся з тобою, юначе, не забувай про свого справжнього приятеля дона Беліала де Ґеєнна. Якщо я буду тобі потрібний, прийди опівночі на міст через Мансанарес, удар тричі в долоні й одразу побачиш вороних огирів. Почекай, я забув про найголовніше. Ось тобі ще один гаманець, може, тобі потрібне буде золото.

Я подякував великодушному дону Беліалу, сів на вороного коня, якийсь негр сів на другого, і ми приїхали до мосту, де треба було розлучитися.

Я повернувся до свого житла. Ліг на ліжко, заснув, але мене мучили страшні сни. Кинджал я поклав під подушку; мені здавалося, що він виходить звідти й проникає в саму середину мого серця. А ще я бачив дона Кристобаля, який викрадав у мене з-під носа трьох моїх красунь.

Наступного дня мене охопив понурий смуток, і навіть присутність двох дівчат не могла його розвіяти. Усі їх старання розвеселити мене приводили до зовсім протилежних наслідків, і мої пестощі стали не такими невинними. Коли я залишався сам, то хапав кинджал і погрожував ним дону Кристобалю, якого, як мені здавалося, весь час бачив перед собою.

Ненависний нахаба знову з’явився увечері й знову не звертав на мене уваги, зате ще більше залицявся до жінок. Він пустував з ними, а коли вони дулися, забавляв їх і смішив. Його дурнуваті дотепи подобалися більше, ніж мої ґречності.

Я наказав принести вечерю, більш вишукану, ніж ситну; дон Кристобаль сам з’їв майже всю. Потім узяв капелюх і раптом, звернувшись до мене, сказав:

— Мій шляхетнонароджений приятелю, скажи, що означає цей кинджал у тебе за поясом? Було б краще, якби ти засунув туди шевське шило.

Сказавши це, він вибухнув сміхом і вийшов.

Я вислизнув за ним і, допавши його на розі вулиці, щосили вдарив у груди кинджалом. Але мерзотник відштовхнув мене з такою ж силою, з якою я на нього напав. Потім повернувся до мене й холоднокровно запитав:

— Як це, шмаркачу, ти не знаєш, що я ношу на грудях сталеву кольчугу?

Сказавши це, він схопив мене за шию і знову шпурнув у стічну канаву, але цього разу на моє превелике задоволення, бо я був радий, що не скоїв убивства. Я досить весело підвівся, повернувся додому, ліг до ліжка й спав куди спокійніше, ніж минулої ночі.

Наступного дня жінки побачили, що я значно спокійніший, ніж раніше, й сказали, як вони цьому раді. Я, однак, не посмів залишитись у них на вечір. Боявся, що не зможу подивитися в очі людині, яку хотів убити. Весь вечір розлючено блукав вулицями, думаючи про вовка, який проник у мою кошару.

Опівночі я пішов на міст і тричі плеснув у долоні; з’явилися вороні скакуни, я скочив на свого й помчав за провідником аж до дому дона Беліала. Двері відчинилися самі, мій опікун вийшов мені назустріч, провів у ту саму кімнату й дещо глузливо сказав:

— Що ж, мій юний друже, убивство у нас не вийшло? Не надавай цьому значення, бажання рівнозначне вчинкові. Зрештою, ми вже подумали, як звільнити тебе від нахабного суперника. Влада отримала донос, що він зраджував державні таємниці, тож його вже вкинули в ту саму в’язницю, де перебуває батько сеньйори Сантарес. Тепер лиш від тебе залежить скористатися щасливою можливістю краще, ніж ти робив це досі. Прийми від мене в подарунок цю шкатулочку, в ній ти знайдеш цукерки з надзвичайними якостями; почастуй ними свою господиню й сам скуштуй кілька.

Я взяв шкатулочку, з якої розносився дуже приємний запах, і сказав дону Беліалу:

— Не знаю, сеньйоре, що ти називаєш щасливою можливістю. Я був би потворою, якби схотів зловжити довірою матері й невинністю її дочок. Я зовсім не такий збоченець, як ти, сеньйоре, гадаєш.

— Я гадаю, — відповів дон Беліал, — що ти ані кращий, ані гірший, ніж усі інші діти Адама. Люди зазвичай відчувають моральні сумніви перед скоєнням злочину, а після його скоєння переживають докори сумління, гадаючи, що завдяки цьому зможуть утриматися на дорозі цноти. Вони б не знали цих неприємних відчуттів, якби завдали собі труду витлумачити, що таке цнота. Вони вважають цноту ідеальною якістю, існування якої приймають без роздумів, а тим самим поміщають її серед забобонів, які, як ти знаєш, є твердженнями, не підкріпленими попереднім проникненням в суть речей.