Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Тоді наш учений повністю змінив свій спосіб життя. Він найняв квартиру у віддаленій частині міста й вирішив не виходити з дому, поки не відновить усі сто своїх томів. Щурі погризли весь папір, приклеєний до корінців книжок і залишили сильно пошкоджені половинки сторінок; цього, однак, вистачило Ервасу, щоб пригадати решту. І ось так він зайнявся відновленням свого твору. У цей же час він створив ще й другий, зовсім іншого роду. Маріка народила на світ мене, Проклятого Пілігрима. Ох, на жаль, день мого народження, напевно, святкувався в пекельних провінціях; вічні пломені цього страшного місця розгорілися новим блиском, а дияволи подвоїли муки осуджених, щоб ще більше тішитися їхнім виттям.

Говорячи це, пілігрим здавався охопленим глибоким розпачем, заливався слізьми й, звертаючись до Корнадеса, сказав:

— Сьогодні я вже більше не можу розповідати. Приходь сюди завтра в цей самий час, але не наважуйся не прийти, бо тут ідеться про твоє спасіння чи загибель.

Корнадес повернувся додому з душею, охопленою жахом; уночі небіжчик Пенья Флор знову розбудив його й лічив у нього над вухом дублони, від першого аж до сотого. Наступного дня він пішов у сад монастиря целестинців і вже застав там пілігрима, який розповідав далі так:

Через кілька годин після моєї появи на світ моя мати померла. Ервас знав дружбу й кохання тільки з визначень цих двох почуттів, які він помістив у шістдесят сьомому томі свого твору. Проте втрата дружини переконала його, що він теж був створений для дружби й кохання. Бо й дійсно, його смуток цього разу був ще більшим, ніж коли щурі зжерли його стотомний твір. Маленький будиночок Ерваса аж трусився від криків, якими я його наповнював. Неможливо було тримати мене в ньому ще якийсь час. Мій дід, швець Мараньйон, узяв мене до себе, щасливий, що матиме в своєму домі онука — сина контадора й ідальґо. Мій дід, чесний ремісник, був порядною людиною. Він посилав мене до школи, а коли мені виповнилося шістнадцять років, справив мені гарний костюм і дозволяв щасливо байдикувати, гуляючи вулицями Мадрида. Він вважав, що був достатньо винагороджений за свої труди, бо міг сказати: Міо nieto, еі hijo dei contador, мій онук, син контадора. Але дозволь повернутися до мого батька і його добре відомої сумної долі. Якби ж вона могла послужити прикладом і уроком для безбожників!

Вісім років Дієґо Ервас поправляв те, що спаплюжили щурі. Твір був уже майже закінчений, коли із закордонних видань, які потрапили йому в руки, він дізнався, що останнім часом науки зробили значний крок уперед. Ервас позітхав над тим збільшенням об’єму робіт, однак не хотів, щоб його твір був неповним, тому додав до кожної науки зроблені нещодавно відкриття. Ця праця зайняла в нього чотири роки; таким чином він провів дванадцять років, майже не виходячи з дому й скніючи над своїм твором.

Сидячий спосіб життя підірвав його здоров’я. Його почали мучити болі в суглобах і крижах, з’явився пісок у сечовому міхурі й усі ознаки подагри. Зате стотомна енциклопедія була завершена. Ервас запросив до себе книгаря Морено, сина того самого, який колись виставив на продаж його нещасний «Аналіз», і сказав йому:

— Сеньйоре Морено, оце ти бачиш перед собою сто томів, які містять у собі весь об’єм людських знань. Ця енциклопедія уславить твою книгарню, а я б навіть сказав — усю Іспанію. Я не жадаю ніякого гонорару за рукопис, але зроби ласку, надрукуй це, щоб моя вікопомна праця не пішла намарно.

Морено перегорнув усі томи, уважно до них по черзі приглядаючись, і сказав:

— Я охоче візьмуся за друкування цього твору, але ти, дон Дієґо, муситимеш скоротити його до двадцяти п’яти томів.

— Дай мені спокій, — відповів Ервас з найбільшим обуренням, — лиши мене, вертайся в свою крамницю й друкуй паскудненькі романи й псевдонаукові дурниці, які приносять сором Іспанії. Лиши мене з моїм піском у міхурі й моїм ґенієм; якби людство про нього дізналося, то я мав би і пошану, і почесті. Але зараз я вже нічого не вимагаю від людей, а тим менше від книгарів. Дай мені спокій!

Морено пішов, Ервас же запав у найчорнішу меланхолію. Постійно в нього перед очима стояли його сто томів, плоди його ґенія, які були зачаті з насолодою, народжені на світ з болем, а тепер потопали в хвилях забуття. Він знав, що змарнував усе своє життя, знищив своє теперішнє й майбутнє існування. Отоді-то розум його, вигострений у розгадуванні таємниць природи, на нещастя, звернувся до осягнення глибин людських нещасть, і Ервас, досліджуючи ці глибини, відкривав усюди зло, окрім зла нічого більше не бачив, тому й вигукнув у душі:

— Творець зла, хто ти?

Ервас сам злякався цієї думки й вирішив обдумати, чи зло, аби існувати, мало бути створене. Потім він вже став замислюватись над цією загадкою в ширшому плані. Він звернувся до сил природи й приписав матерії енергію, яка, як йому здавалося, з’ясовувала все без потреби визнання Творця.

Що стосується людини й тварин, то початком їхнього життя він визнавав життєдайну кислоту, яка спричинює ферментацію матерії і надає їй сталих форм майже так само, як кислоти кристалізують лужні й землисті основи в подібні один на одного многогранники. Він вважав губчасті матерії, утворювані вологим деревом, ланкою, що поєднує кристалізацію окаменілостей з розмноженням рослин і тварин і підтверджує якщо не тотожність цих процесів, то принаймні їх дуже близьку схожість.

Ервас, переповнений науковими знаннями, з легкістю підтвердив свою фальшиву систему софістичними доказами, що провадять до затуманення розуму. Так, наприклад, він вважав, що мулів, які походять від двох видів тварин, можна порівняти з солями, утвореними зі змішаних основ, кристалізація яких не дуже зрозуміла. Йому здавалося, що реакція деяких мінералів, які піняться при зіткненні з кислотами, нагадує ферментацію слизистих рослин; ці останні він вважав початком життя, яке внаслідок відсутності сприятливих обставин не могло далі розвиватися.

Ервас помітив, що кристали під час утворення осідають у найбільш освітлених частинах посудини і з трудом згущуються в темноті. Оскільки ж світло сприяє також і рослинам, то він вважав світловий флюїд одним з елементів, з яких складається універсальна кислота, що оживляє природу. Він помітив також, що лакмусовий папір, який перебуває певний час на світлі, стає червоним, і це була ще одна причина, чому він вважав світло кислотою[50].

Ервас знав, що в високих географічних широтах, біля полюсів, кров через брак достатнього тепла зазнає вилуговування, і щоб запобігти цьому, треба вживати кислоти. З цього він робив висновок, що оскільки кислота може за певних умов замінити тепло, то воно має бути певного роду кислотою чи принаймні одним з елементів універсальної кислоти.

Ервас знав, що від грому вино скисає і зазнає ферментації. Він читав у Санхуніатона, що на початку світу сильний грім оживив призначених для життя істот, і наш нещасний вчений не завагався послатися на цю поганську космогонію, аби довести, що матерія блискавки могла дати поштовх діянню життєдайної кислоти, нескінченно різноманітної, але незмінної у відтворенні тих самих форм.

Ервас, намагаючись збагнути таємницю творення, повинен був віддати всю славу Творцю — і якби ж то він так зробив; проте його ангел-охоронець покинув його, і його розум, отуманений пихою знань, віддав його, беззахисного, у владу гордовитих духів, падіння яких зумовило загибель світу.