Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Сеньйоре герцоґ, ти, мабуть, хочеш зайнятися якимись складними підрахунками, то я боюся, що моя розповідь тобі в цьому перешкоджатиме.

— Зовсім ні, — відповів Веласкес, — я займаюся якраз твоїм оповіданням. Можливо, цей Іньїґо Суарес зустріне в Америці когось, хто розповість йому історію когось іншого, який також матиме історію для розповіді. Щоб якось дати собі з цим лад, я вигадав рубрики, схожі на схему, яка служить нам для певного роду прогресій, щоб можна було повернутися до початкових величин. Тому не зважай на мене, тягни свою історію далі.

Далі циган розповідав так:

— Іньїґо Суарес, прагнучи заснувати торговий дім, шукав дружби відомих іспанських купців. Родина Моро мала тоді великий вплив, тому він повідомив її про бажання вступити з нею в постійні відносини. Отримав від них згоду і, щоб розпочати діяльність, уклав кілька угод в Амстердамі й видав на них вексель на Мадрид. Яким же було його обурення, коли йому відіслали назад опротестований вексель. Наступною поштою він, щоправда, отримав листа із вибаченнями; Родріґо Моро писав йому, що авізо прийшло із запізненням, що сам він перебував у той час в Сан-Ільдефонсо у міністра, а його перший бухгалтер просто вдався до прийнятої в таких випадках процедури, що він сам готовий із превеликим задоволенням задовольнити будь-які вимоги. Але образа вже сталася. Іньїґо Суарес розірвав усі стосунки з родиною Моро і, вмираючи, наказав синові, щоб той не смів мати з ними ніяких справ.

Мій батько Руїс Суарес довго виконував батьківські накази, але численні банкрутства, які несподівано зменшили кількість торгових домів, примусили його увійти в контакти з родиною Моро. Незабаром він гірко пожалів. Я казав тобі, що ми мали свою долю в орендованій копальні в Потосі й таким чином отримували значну кількість брилок срібла — найчастіше ми оплачували ними наші рахунки. З цією метою ми мали скрині, кожна на сто фунтів срібла, тобто вартістю в дві тисячі сімсот п’ятдесят піастрів. Ці скрині, декілька з яких ти ще міг бачити, були окуті залізом і мали свинцеві пломби з шифрами нашого дому. Кожна скриня мала свій номер. Ішли вони до Індії, верталися до Європи, пливли до Америки, і ніхто їх не відкривав, і кожен із задоволенням приймав ними виплати; навіть у самому Мадриді чудово їх знали. Тим часом якийсь купець, який мав розплатитися з домом Моро, відніс чотири таких скрині до їх першого бухгалтера, і той не тільки відкрив їх, але ще й наказав справдити пробу срібла.

Коли звістка про такий образливий вчинок дійшла до Кадикса, мого батька охопив нестримний гнів. Щоправда, наступною поштою він отримав лист із вибаченнями: Антоніо Моро, син Родріґо, писав йому, що двір викликав його до Вальядоліда і що він лише після повернення довідався про нерозумний вчинок свого бухгалтера, чужоземця, який тільки недавно приїхав і ще не мав часу познайомитися з іспанськими звичаями. Але батько аж ніяк не задовольнився цими виправданнями. Він розірвав усі відносини з домом Моро і, помираючи, заборонив мені мати з ними будь-які справи.

Я довший час свято виконував його накази, і добре мені на цьому виходило, нарешті непередбачені обставини знову поєднали мене з домом Моро. Я на хвилинку забув, а радше знехтував поради свого батька, і ти зараз побачиш, що з цього вийшло.

Певні угоди з двором привели мене в Мадрид, де я познайомився з таким собі Лівардесом, який раніше мав свій торговий дім, а тепер жив на відсотки від значних сум, розміщених у різних місцях. Було в характері у цього чоловіка щось таке, що притягало мене до нього. Ми вже стали з ним досить близькими приятелями, коли я довідався, що Лівардес — це дядько Санчо Моро, тогочасного глави родини. Я повинен був негайно розірвати з ним будь-які відносини, але я — навпаки — ще сильніше здружився з ним.

Одного дня Лівардес повідомив мене, що він, знаючи, яку я веду успішну торгівлю з Філіппінськими островами, вирішив вкласти в неї мільйон на правах члена командитного товариства. Я переконував його, що, як дядько Санчо, він радше йому повинен довірити свої капітали; він же мені на це відповів, що неохоче веде з родичами фінансові справи. Нарешті він переконав мене, і це йому було досить легко зробити, бо я, по суті, не встановлював жодних стосунків з домом Моро. Повернувшись до Кадикса, я додав один корабель до двох своїх, які щорічно висилав на острови, і перестав про це думати. Наступного року бідний Лівардес помер, і Санчо Моро написав мені, що оскільки він знайшов у паперах доказ, ніби його дядько помістив у мене мільйон, він просить повернути цей капітал. Можливо, слід було повідомити його про нашу угоду й про командитне товариство, але не бажаючи мати ніяких контактів з цим клятим домом, я відіслав мільйон без жодних пояснень.

Через два роки мої кораблі повернулися, потроївши вкладений у товари капітал. Отже, я повинен був заплатити два мільйони небіжчику Лівардесу, тому всупереч власному бажанню мусив написати братам Моро, що я маю два мільйони, які готовий передати в їхнє розпорядження. Вони мені на це відповіли, що два роки тому капітал був занесений у книги, і вони навіть чути не хочуть про ці гроші.

Ти розумієш, сину мій, як я сильно пережив це жорстоке приниження, вони ж бо виразно хотіли подарувати мені два мільйони. Я радився з кількома неґоціантами з Кадикса, які, наче мені на злість, визнали слушність моїх ворогів, доводячи, що оскільки дім Моро два роки тому видав мені розписку за весь капітал, то він не має жодного права на отримані сьогодні відсотки. Я був готовий підтвердити доказами, що капітал Лівардеса справді знаходився на кораблях і що якби кораблі затонули, я мав би право жадати повернення виплаченого мільйона; однак я бачив, що саме ім’я Моро воює проти мене і що якби я погодився на третейський суд неґоціантів, їх вирок був би не на мою користь.

Я звернувся до адвоката, який сказав мені, що оскільки брати Моро зажадали повернення мільйона без дозволу їх померлого дядька, а я використав його згідно з бажанням того ж дядька, то вказаний капітал дійсно знаходиться ще й досі у мене, а мільйон, внесений два роки тому в книги дому Моро — це інший мільйон, який не має з тим першим ніякого зв’язку. Адвокат порадив мені поставити братів Моро перед севільським судом. Я послухався його поради й повів проти них процес, який тягнувся сім років і коштував мені сто тисяч піастрів. Незважаючи на це, я програв його в усіх інстанціях, і два мільйони залишились у мене.

Спочатку я хотів віддати їх якомусь доброчинному закладу, але побоявся що заслуга певною мірою буде приписана клятим братам Моро. Я й досі ще не знаю, що зробити з цими грішми, проте щороку, підбиваючи баланс, я записую на стороні кредиту на два мільйони менше. Так що ти сам бачиш, сину, що я маю достатні причини, аби заборонити тобі будь-які контакти з домом братів Моро.

Коли циган дійшов до цих слів, по нього прислали, і всі ми розійшлися кожен у свій бік.

День тридцять третій

Ми вирушили в дорогу й незабаром побачили Вічного Жида, який приєднався до нас і продовжив розповідь про свої пригоди.

Отож, ми виростали на очах поштивого Деллія, який їх не мав, однак під опікою його розсудливості і керуючись його розумними порадами. Відтоді минуло вісімнадцять століть, а дитячі мої роки — це єдині, які я згадую із задоволенням.

Я любив Деллія, як власного батька, і щиро прив’язався до мого товариша Германуса. Проте часто я з цим останнім вів палкі суперечки — і завжди стосовно релігії. Вірний суворим засадам синагоги, я постійно йому повторював:

— Твої ідоли мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують, вони відлиті золотарями, і в них гніздяться миші.

Германус відповідав мені, що зовсім не вважає ідолів богами і що не має ніякого поняття про релігію єгиптян.