Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Тоді я зрозумів, що мій опікун думає про близьку смерть, що він заморочив собі цим голову, тому я вирішив не покидати його ні на мить.

Ми виїхали на малоїжджену дорогу, яка бігла якимись безлюдними околицями й привела нас до воріт монастиря камедулів. Кавалер заплатив погоничу й подзвонив. Якийсь монах підійшов до хвіртки, кавалер назвав себе й попросив дозволу провести кілька тижнів у цьому притулку. Нас провели в келію на краю саду й пояснили за допомогою знаків, що дзвін попередить нас про час спільного прийому їжі в трапезній. В келії ми знайшли побожні книжки, якими кавалер відтоді тільки й займався. Щодо мене, то я познайомився з одним камедулом, який ловив рибу вудочкою, приєднався до нього, і це заняття було єдиною моєю розвагою.

Першого дня я не скаржився на мовчання, яке було одним з головних правил ордену камедулів, але третього вже не міг витримати. Тим часом кавалер ставав з кожним днем усе похмурішим і мовчазнішим, нарешті він зовсім перестав розмовляти.

Ми вже тиждень були в монастирі, коли раптом прийшов туди один із моїх товаришів з паперті святого Роха. Він сказав, що бачив, як ми сідали на мулів, і що зустрівши пізніше погонича, дізнався, де ми знаходимося; ще він сказав, що всіх дуже засмутило моє зникнення, і частина нашої ватаги розбрелася. Сам він поступив на службу до одного купця з Кадикса, який зараз лежить хворий в Мадриді і внаслідок нещасного випадку, маючи поламані руки і ноги, не може обійтися без хлопчика-слуги.

Я відповів йому, що більше вже не можу витримувати життя у камедулів, і попросив його, щоб він хоч на кілька днів підмінив мене у кавалера.

— Я б охоче це зробив, — сказав він, — але боюся покинути мого купця; крім того, як ти знаєш, мене найняли на паперті святого Роха, тому недотримання слова могло б зашкодити усій компанії.

— У такому разі я підміню тебе у купця, — відповів я, а зрештою, я вже мав такий авторитет серед своїх товаришів, що малий не смів довго мені опиратися.

Я відвів його до кавалера, якому сказав, що вирушаю на кілька днів до Мадрида і що на цей час залишаю йому товариша, за якого ручаюся, як за самого себе. Кавалер не відповів ні слова, але знаками дав мені зрозуміти, що погоджується на заміну.

Тож я побіг у Мадрид і одразу подався до корчми, яку назвав мені мій товариш. Однак там мені сказали, що купець наказав перенести себе до одного знаменитого лікаря, який жив на вулиці святого Роха. Я легко його відшукав, сказав, що приходжу замість свого товариша Чікіто, що звуть мене Аваріто і що я з такою ж відданістю виконуватиму ті самі обов’язки.

Мені дали прихильну відповідь, але тут же сказали, що я повинен негайно лягати спати, бо кілька ночей мені доведеться сидіти з хворим. Тож я пішов спати, а увечері з’явився на службу. Мене відвели до хворого, який був розтягнутий на ліжку в дуже прикрому положенні; він нічим не міг рухати, за винятком лівої руки. Це був молодий чоловік приємної зовнішності, і ніяких хвороб у нього, власне кажучи, не було, лиш поламані кості завдавали йому нестерпного болю. Я намагався зробити все, щоб він забув про свої страждання, забавляв і розважав його всілякими способами. Ця поведінка так припала йому до смаку, що одного дня він погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:

Я єдиний син Ґаспара Суареса, найбагатшого купця в Кадиксі. Мій батько, людина сувора і непоступлива, хотів, щоб я віддався тільки купецьким трудам і навіть не думав про розваги, які зазвичай дозволяють собі синки багатих купців у Кадиксі. Намагаючись в усьому бути покірним батькові, я рідко коли ходив до театру, а в неділю ніколи не віддавався тим задоволенням, які служать для товариських розваг у великих торговельних містах.

Оскільки ж розум все одно вимагає відпочинку, то я знаходив його в читанні приємних, але небезпечних книжок, відомих під назвою романів. Вони страшенно подобались мені, і мало-помалу чуттєвість заволоділа моєю душею, але оскільки я рідко виходив до міста, а вдома майже ніколи не бачив жінок, то не знаходив способу розпорядитися своїм серцем. Тим часом мій батько повинен був залагодити певні справи при дворі, тому вирішив, що я вирушу до Мадрида, і сповістив мені про своє рішення. Я з радістю сприйняв цю новину, щасливий, що зможу вільніше дихнути й хоч на якийсь час забути про ґрати нашої контори й пилюку наших складів.

Коли все вже було готове до від’їзду, батько наказав покликати мене в свій кабінет і промовив до мене так:

— Сину мій, ти їдеш до міста, де купці не мають такого значення, як у Кадиксі, тому повинні поводитися поважно і пристойно, щоб не принижувати той стан, приналежністю до якого повинні гордитися, тим більше, що стан цей значною мірою сприяє успіхам їхньої вітчизни й справжньої могутності монарха.

Ось три правила, яких ти мусиш дотримуватись, якщо не хочеш накликати мій гнів. По-перше, забороняю тобі вести розмови з дворянами. Ці панове гадають, що виявляють нам честь, коли з ласки своєї кидають нам кілька слів. Це омана, в якій ми не повинні їх залишати, бо наше добре ім’я залежить аж ніяк не від цього.

По-друге, наказую тобі, щоб ти звався просто «Суарес», а не «дон Лопес Суарес» — ні одному купцю титули не додають блиску; його добре ім’я повинно основуватись на широких зв’язках і прозорливості в справах.

По-третє, раз і назавжди забороняю тобі оголяти шпагу. Звичаї сприяють її поширенню, тому я не забороняю тобі носити цю зброю, але ти повинен пам’ятати, що купецька честь полягає у старанному дотриманні зобов’язань, тому я не хотів, щоб ти брав уроки небезпечного мистецтва фехтування.

Якщо ти колись порушиш якесь із цих правил, то наразишся на мій гнів; якщо ж ти насмілишся виступити проти четвертого, то матимеш уже не гнів, а прокляття моє, мого батька й мого діда, який є твоїм прадідом і водночас першим творцем наших багатств. Ідеться про те, щоб ти ніколи не мав ніяких стосунків із домом братів Моро, королівських банкірів. Брати Моро слушно користуються загальною пошаною, і ти, мабуть, дивуєшся, моїм останнім словам, але перестанеш дивуватися, коли дізнаєшся, в чому звинувачує їх наш дім. Тому я повинен у кількох словах з’ясувати тобі всю історію:

Першим, хто розбагатів у нашій родині, був Іньїґо Суарес. Провівши молодість, плаваючи по різних морях, він вступив у компанію, що брала в оренду копальні в Потосі, а потім заснував торговий дім у Кадиксі.

Коли циган дійшов до цього місця, Веласкес витягнув свої таблички й почав щось на них записувати. Побачивши це, ватажок звернувся до нього й запитав: