Розділ «Нездоланний»

– Невідомо.

– Домашня адреса?

– Невідомо.

– Це недобре, – відзначив хлопець. – Спочатку потрібно зробити декілька попередніх кроків. Мені потрібно те, що я називаю мережевим відбитком пальців. Це написаний мною алгоритм. Трохи того, трохи іншого. Певний мінімум, який необхідний для точності пошуків. Досить непогано вийшло, до речі. Ми могли б почати із чогось елементарного, наприклад рахунку за кабельне. Проте є й інші шляхи. Ви знаєте його найближчого родича?

– Це його батько, Пітер Мак-Кенн. Його матір давно померла.

– У нас є адреса Пітера Мак-Кенна?

Ченґ назвала йому адресу. Нічим не примітний міський особняк на нічим не примітній вуличці. Лінкольн-Парк, Чикаґо. Квартира № 32. Хлопець набрав на клавіатурі директиву, і на екрані з’явилося щось схоже на портал до головного комп’ютера Управління соціального страхування. Доступ до справжніх урядових даних. Ричер поглянув на Ченґ, а вона кивнула, наче кажучи тим самим: «Все гаразд, у мене теж таке є». Хлопець увів дані Пітера Мак-Кенна і одразу ж отримав номер його соціального страхування, а через нього одразу знайшов і номер Майкла, бо вони були вказані один в одного претендентами на отримання допомоги в разі втрати годувальника. Найближчі родичі. Номер соціального страхування Майкла одразу привів до його адреси, яка також знаходилася в Лінкольн-Парку, Чикаґо.

Тоді парубок вийшов із бази Соціального страхування та зайшов у якусь іншу складну базу даних. Він увів страховий номер Майкла, його адресу, і на екрані з’явилося повторне зображення текстових кодів. Мережевий відбиток пальців. Лише Майкла Мак-Кенна, і нікого більше.

Хлопець увів нову директиву, і на екрані з’явилося щось на зразок титульної сторінки. Вихідне форматування на ній було таким самим, як і в попередньої, – написи зеленим кольором на чорному тлі, проте цього разу на ній з’явилися і таблиці, й інтервали, і центрування, тож вона частково нагадувала комерційний продукт. Чи його макет. Чим воно, мабуть, і було, на думку Ричера. Якоюсь мірою. Потенційно. Вона мала досить привабливий вигляд. Наче яскраві смарагди, розкладені на оксамиті. Найбільш помітним словом на сторінці було «Батискаф».

– Ви розумієте, що це? – запитав хлопець.

– Підводний човен, – відповіла Ченґ, – який може опускатися аж на дно океану.

– Спочатку я назвав його «Немо». Як героя у книзі «Двадцять тисяч льє під водою». Він керує підводним човном під назвою «Наутилус». Мені він подобається, бо «nemo» латинською означає «ніхто», що здавалося мені цілком підходящим. Проте потім вони зробили цей мультик про рибку. Це все зруйнувало.

Він набрав на клавіатурі ще одну директиву, і на екрані з’явився ще один рядок пошуку. Він сказав:

– Гаразд, заводьте свої мотори. Ставлю на тридцять дві секунди.

Він ставив у пошуковий рядок цілу купу інформації. Не ім’я Майкла Мак-Кенна, а якісь довгі текстові коди з попередньої бази даних. Мережевий відбиток. Мабуть, це краще за саме ім’я.

Хлопець натиснув на кнопку «пуск», а в Ричеровій голові почав цокати годинник. П’ять секунд. Парубок сказав:

– Колись це можна буде зробити набагато швидше. Пошук необробленої інформації працює добре, а от пошук сторінок застряг поки що на функції «вставки-заміни» зі старого текстового процесора.

Дванадцять секунд.

Хлопець сказав:

– Але зрозумійте мене правильно. В цілому, цей пошук досить швидкий. Але «Глибинна Мережа» дуже велика. У цьому й уся проблема. А в мене немає тих переваг, якими володіє «Ґуґл». Ніхто не вимагає моєї уваги. Вони хочуть абсолютно протилежного. Але тепер я там. Просто зараз. Я серед них. Вони мене не бачать, проте я можу бачити їх.