Розділ «Нездоланний»

– Ми бачили, як туди потягом приїхало двоє людей. Вони провели ніч у мотелі, а наступного ранку їх відвезли звідти на білому кадилаку.

Ченґ сказала:

– Там немає навіть мобільного зв’язку. Там точно не може бути потужного джерела Інтернету.

Вествуд на хвилину замовк, а тоді сказав:

– Нам слід піти в більш приватне місце.

За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям ходив туди-сюди по кімнаті. Він чекав на телефонний дзвінок. Намагався не випереджати подій. Останнього разу, коли він подзвонив раніше призначеного часу, його змусили відчути себе нікчемним. «Дозвольте нам робити те, на чому ми знаємося, гаразд?» Не те щоб вони дотримувалися своїх слів. Досі вони цього не робили.

Він не міг більше чекати. Він узяв слухавку. Набрав номер. Не отримав відповіді.

Вествуд зробив бронювання в готелі завчасно, тож він замовив Ченґ і Ричерові окремі номери. Коли він зрозумів свою помилку, то не почувався ані стурбованим, ані спантеличеним через зайві витрати. Він лише обрав номер, де був кращий сигнал Wi-Fi, та визначив його їхнім офісом. Він витяг зі своєї сумки свій металевий комп’ютер та вмостив його на стіл. Ричер та Ченґ сіли на ліжко.

Вествуд звернувся до них:

– Ви вже згадували про Материн Спочинок раніше. На самому початку. І ви мали рацію. Кмітливий науковий редактор одразу спробував би розкопати глибше. Тож я це і зробив. Це станція завантаження зерна та торгова точка. І є ще певні дані про технічні характеристики цього місця. Проте хороший репортер завжди збирає інформацію хоча б із двох джерел. Тож я перевірив сервіс «Супутник Ґуґл», і, звісно, одразу натрапив на знімки цього місця, зроблені із супутника. Воно було саме там, де й мало би бути. І вигляд воно має саме такий, який повинна мати станція завантаження зерна та торгова точка. Але вона знаходиться хтозна-де. Це наче в районі Лос-Анджелеса є лише одне перехрестя, а решта території пустує. Просто неймовірно. Тож я вирішив трохи побавитися. Я зменшив масштаб для того, щоб зрозуміти наскільки далеко це місце від цивілізації, лише задля розваги, і за двадцять миль на південь від містечка я виявив його сусіда. Ще більш ізольованого. Тож цілком природно, що я знову збільшив масштаб, щоб роздивитися його ближче.

Він повернув свій комп’ютер до ліжка й тоді сказав:

– І ось що я побачив.

А побачив він яскраве сонячне світло, хоча навколо, звісно, було темно. Зображення із супутника не передавалися в режимі прямої трансляції. І вони необов’язково були зроблені недавно. Речі можуть змінюватися. Або ні. Ричер припустив, що речі, які зараз були зображені на екрані, не змінювалися роками. Він побачив там ферму, оточену морем пшениці. Ферма складалася із житлового будинку та декількох підсобних приміщень. Наскільки це можна було оцінити із сильно затемненого зображення, зробленого згори, усе виглядало міцним та надійним. Це місце було більш-менш самодостатнім. Видно було курей, свиней та навіть овочеві грядки. Ще там було щось на зразок генератора для забезпечення електропостачання. Сам будинок мав досить солідний вигляд. З одного боку біля нього було місце для стоянки чотирьох автомобілів, а з іншого на ньому було закріплено чотири супутникові тарілки. А ще там було щось схоже на криницю. І на телефонну лінію.

Вествуд сказав:

– Пізніше я згадав про ці супутникові тарілки. Для чого вони?

Ричер відповів:

– Для телебачення.

– Так і є, дві з них для телебачення. Проте інші дві повернуті в іншому напрямку.

– Іноземне телебачення.

– Або для супутникового телебачення. Будь-якої частоти, яку вони можуть собі дозволити. Дуже швидкої, наприклад. Подвоєної, для більшої безпеки. З їхнім власним електропостачанням. Ось де розташоване велике джерело Інтернету.