Розділ «Нездоланний»

43

Вона проїхала по дорозі ще близько двадцяти ярдів, після чого зробила розворот від одного боку тротуару до іншого і повільно поїхала назад, плавно зупинившись на узбіччі всього лишень трохи не доїжджаючи до тієї лінії, звідки їх можна було б бачити з прочиненої половинки воріт. Це все одно залишало Ричерові шістдесят футів до його мішені. Двадцять до воріт і ще сорок через подвір’я. Правий поворот. Він відчинив двері зі свого боку і вийшов з авто. Пістолет із глушником приховати було неможливо, тому він просто притиснув його до себе вздовж тіла, зброя була довгою та загрозливою на вигляд і займала всю довжину від середини стегна до середини литок. Достоту недвозначно виглядало. Але її звукові переваги точно були цього варті, сподівався Ричер, думаючи про те, що вони зараз знаходилися недалеко від центру шостого за величиною міста Америки, та ще й у робочий час.

Зробивши шість кроків по тротуару, Ричер повернув у двір. За ворітьми охорони не було. Лише сміттєві баки прямо по курсу. Тоді сад. Тоді товстун. Досі розмовляє. Не дивиться в його бік. Ще ні. Латиноамериканський хлопець досі стояв нерухомо, із високо зведеною головою, погляд на тому самому рівні, він продовжував мужньо терпіти нотації товстуна. Ричер продовжував іти далі, жвавою, проте не надто квапливою ходою, пістолет досі був опущеним, його підбори голосно тупотіли по бетонному покриттю, настільки голосно, що просто не вірилося, що товстун досі не звернув на нього уваги, проте саме так і було. Він досі говорив, тепер Ричер міг розчути, про що саме, голос у нього був такий же, як і тоді, коли Ричер говорив із ним по телефону, – сварливий, принизливий і образливий, а його голова знову затрусилася на широкій шиї.

І раптом він його помітив. Він повернув свою голову, яка рухалася повністю незалежно від його тіла, і мимохіть розтулив рот. Тієї миті Ричер уже підійшов до імпровізованого частоколу, який був один фут заввишки, підійшов до блискучої трави, звів зброю і зробив ще один крок уперед.

У небилицях, які зазвичай розповідають, сидячи навколо вогнища, перед убивством завжди відбувалася ще коротка та лаконічна розмова. Тому що поганцю потрібно було розповісти, чому він повинен померти, наче згадка про постраждалу сторону, представлену Емілі Лейр, а ще Пітером і Лідією Мак-Кеннами, а ще онуками охоронця з вартівні, може їх усіх втішити та підбадьорити. А ще тому, що поганцю потрібно було дати шанс або визнати свою провину і покаятися, або і далі її заперечувати, у будь-якому разі історія носила класичний характер, залежно від наступної відповіді героя.

Але казки казками, а реальність реальністю. Ричер не сказав нічого і одразу вистрелив товстуну в голову, двічі, завдаючи йому подвійного удару – «пах, пах», – після чого він поглянув на двері, що вели до кухні.

Вони були зачиненими. Глушник чудово спрацював на відкритому просторі. Ричер обернувся та переступив назад через частокіл. Латиноамериканець сказав:

– Gracias, hombre![20]

Ричер усміхнувся. Для цього хлопця його вчинок був наче манною із неба. Він, мабуть, про це тільки і молився щохвилини. У буквальному сенсі. Це були його точні слова. «Господи, пришли, будь ласка, когось, хто б вистрелив цьому типу в голову просто зараз». Диво. В неділю він навіть піде до церкви на месу.

Ричер попрямував геть із подвір’я, рухаючись тим самим маршрутом, із такою самою швидкістю, стрімкою, проте неспішною ходою. По дорозі він витер пістолет об свою сорочку та викинув його в перший на шляху сміттєвий бак. Тоді попрямував далі й вийшов через ворота. Щойно Ченґ його побачила, вона обережно поїхала в його напрямку, він сів усередину, і вони вирушили геть.

Вествуд обрав вишукане місце біля Скотсдейла. Рух на дорозі був дуже повільним через годину пік, тож коли вони приїхали, уже почало сутеніти. Вони знайшли журналіста в барі, вигляд у нього був практично таким, як і минулого разу, – волосся було скуйовджене, борода заплутана, на ньому був той самий тонкий одяг із багатьма застібками, а ще біля його ніг лежала велетенського розміру сумка. Він читав книжку про марихуану. Можливо, це буде його наступною темою після пшениці.

Ченґ умостилася поруч, щоб коротко розповісти йому про все, що відбулося до цього моменту, а Ричер знову пішов змивати сліди убивства зі своїх рук. Коли він повернувся, Вествуд його зустрів запитанням:

– Думаєте, у журналістів є етика?

Ричер відповів:

– Я певен, що буває по-різному.

– Вам краще сподіватися, що в мене її немає. Бо судячи зі слів міс Ченґ, ви сьогодні скоїли чотири вбивства.

– Одне з них я скоїв двічі, – відповів Ричер.

– Це не смішно.

– Можете їхати назад додому, щойно вам це заманеться. Це стосується прав на вашу книжку, а не на мою. Хтось інший може захотіти отримати цю історію.

– А є вже історія?