Розділ «Нездоланний»

– Що нам робити далі?

Ричер перепитав у нього:

– Що ви маєте на увазі?

– У нашому будинку мертві люди.

– Ну, їм не вдасться вийти сухими з води. Скоріш за все, це кваліфікуватимуть як виправдану стрілянину. Вторгнення в будинок, зброя із глушниками, спроба зґвалтування. Ми не збираємося сідати через це до в’язниці. Натомість ми сподіваємося, що нас за це навіть погладять по голові. Хоча, насправді, мені глибоко байдуже до таких речей. Я буду радий, якщо про мене в цій справі взагалі не згадуватимуть. Наче мене тут не було. Ви повинні зробити все правдоподібним. Побавтеся трохи зі зброєю. Залиште на ній свої відбитки пальців. Вони взагалі повинні дати вам річний абонемент до заміського клубу відпочинку. Ви отримаєте нових пацієнтів. Скажений лікар!

– Ви серйозно?

– Мені байдуже, чим це все закінчиться. Вони ніколи мене не знайдуть. Проте я не відмовився б і від переваги на старті. Нам із Ченґ потрібно ще багато чого зробити. Нам би дуже допомогло, якби ви зачекали ще тридцять хвилин до того, як зателефонуєте у «911». Розкажіть їм будь-яку історію, яка спаде вам на думку. Скажіть їм, що ви були в стані шоку. Ось звідки і затримка.

– Тридцять хвилин, – повторив Лейр.

– Шок може тривати довго.

– Гаразд.

– Але коли справа дійде до самих свідчень, скажіть їм, що лише у двох хлопців була зброя.

– Чому?

– Тому що один пістолет я заберу із собою. А деякі копи можуть надати цьому великого значення.

– Гаразд, тридцять хвилин. Два пістолети. Якщо в мене це вийде. Я не дуже ладнаю з людьми у формі.

Ричер поглянув на Емілі й сказав:

– Мадам, мені дуже шкода, що ваш святковий тиждень було зіпсовано.

Емілі відповіла:

– Я вам дуже вдячна.

– Не варто.

Він попрямував до виходу позаду Ченґ, яка зупинилася для того, щоб обійняти сестру Мак-Кенна, а ще щоб сказати у відповідь на її німі запитання: «Співчуваю вашій втраті».