Розділ «Частина друга»

Уркгарт недбало розсміявся, вдаючи безтурботність, але італієць зрозумів усе. Уркгарт підвів його до краю прірви та примусив зазирнути до неї, а потім запропонував рятувальну мотузку. Монделлі замовк, щоб кілька секунд поміркувати, а коли заговорив, у його голосі вже не було тривоги. Вони розмовляли більше не про рятувальну мотузку, а про бізнес. Сума становила близько двох відсотків від його річного прибутку — значна, але доступна. І його бухгалтери здатні знайти спосіб, як її списати у рахунок податку як зарубіжні інвестиції. Він повільно кивнув головою.

— Як ви сказали, синьйоре Укат, я буду вдячний по-справжньому. Вдесятеро більше.

Уркгарт, здавалося, не чув, так наче обдумував власні плани, забувши про італійця.

— Знаєте, прийшов час знову спробувати поставити Брюссель на місце. І думаю, саме ваш випадок може нам допомогти. Є кілька британських компаній, які можуть постраждати...

— Я хтів би долучитися до вашої кампанії.

— О, правда? Поговоріть зі Стемпером, це його парафія. Я цим не займаюся.

— Я вже ска'ав їм, що, на мою думку, ви — великий інтернаціоналіст.

— Дякую за комплімент. Це був справді чудовий вечір.

— Так. Але я не великий поціновувач опери, прем'єр-міністре,— італієць знову помасажував собі стегна.— Ви пробачите мені, як я не лишуся на другий акт?

— Але ж Стемпер заплатив за квитки...

— Він заплатив за квитки, а я, думаю, вже заплатив за свободу.

Краватка обвисла в нього на грудях.

— Тоді на добраніч вам, синьйоре Монделлі. Було дуже приємно.

Стемпер зронив слова похмурого пошанівку, й коли туша італійського благодійника зникла за дверима, зайшла Мортіма Уркгарт, несучи пахощі парфумів і бурмочучи щось про прийом для акторів після опери. Уркгарт не чув слів. Його фонду боротьби відкрили зелену вулицю, і вітер знову подув у його бік. Але навіть відчуваючи задоволення, Уркгарт ні на мить не забував, що погожі вітри в політиці дмуть недовго. Він не повинен випускати ці вітри з-під контролю, інакше вони перетворяться на руйнівний вихор. Але якщо ці вітри віятимуть досить сильно і досить довго, то, мабуть, усе вийде. До березня. Коли литаври зіткнулися та дзвоном возвістили початок другого акту, Уркгарт відкинувся в кріслі та втупився в стелю. Філейна частина херувима нагадала йому одну студенточку — тоді, на честерфілдській софі. Він не міг пригадати її імені.

Розділ двадцять третій

Немає необхідності обганяти лева. Усе, чого потребує людина для виживання,— це обігнати своїх друзів.

Лідер опозиції був серйозним чоловіком, сином дрібних фермерів, які походили з островів на заході Шотландії. Він не славився почуттям гумору: торф'яники західних островів надто суворо засуджували легковажність, але навіть його суперники визнали його самовіддану і наполегливу працю. Міністри в приватних розмовах визнавали, що він був чудовим лідером опозиції, водночас публічно всіляко сприяючи, щоб він і надалі провадив таку діяльність. Іноді здавалося, що неминучий тиск на нього йшов радше з лав прибічників, аніж політичних опонентів; останніми днями у пресі з'явилося кілька публікацій, де припускалося: оскільки торік, попри поразку на виборах, розрив був невеликий, а на Даунінг-стріт з'явилося нове обличчя, то його партія почала втрачати терпець, і його становище опинилося під загрозою. Репортажі були розпливчасті, вони підживлювалися матеріалами одні одних, і точних фактів там було небагато, але в «Таймзі», здавалося, особливо активно пресували цю тему, цитуючи одного «високопоставленого партійного діяча»: мовляв, «партійне лідерство — не посада для пенсіонерів-невдах». Це було радше ремство, ніж революція; опитування досі показували, що опозиція випереджає на чотири пункти, але ж політичні партії рідко здатні приборкати особисті амбіції своїх аутсайдерів, і, як висловилась одна редакція, «немає диму без того, щоб хтось не запалив кілька сірників». Гордон Маккіллін був радий нагоді прояснити ситуацію в популярній програмі, в якій троє провідних журналістів опитували політиків.

Більша частина з сорока хвилин програми обійшлася без сюрпризів, було навіть нуднувато, нецікаво з точки зору продюсера, для якого власний професіоналізм вимірюється регулярно пролитою чужою кров'ю. Маккіллін парирував кожний удар майстерно і терпляче: жоден з імовірних суперників досі не названий, сказав він, а справжня проблема полягає не в його керівництві, а в рецесії, що вже насувається та загрожує мільйонам робочих місць. Це посада прем'єр-міністра під загрозою, а не його. Історія його неприємностей склепана пресою нашвидкуруч,— так він і заявив, кидаючи недобрі погляди на Браяна Бринфорд-Джонса, чий часопис видав лиховісний звіт найпершим. «Чи могли б ви назвати хоч одне джерело вашої інформації?» — кинув він виклик. Редактор, який не звик бути на лінії вогню, відступив та швидко згорнув дискусію.

До кінця лишалося всього дві хвилини, і, до розпачу продюсера, дискусія загрузла в болоті природоохоронних повноважень опозиції. Знову прийшла черга Бринфорд-Джонса. Маккіллін усміхнувся — широко і добродушно, як фермер, що накидає оком на призового бичка-однолітка в ярмарковий день. Він просто насолоджувався.

— Містере Маккіллін, дозвольте мені, оскільки час спливає, поставити особисте питання...— Бринфорд-Джонс крутив якусь брошурку.— Ви — один зі старійшин Вільної шотландської церкви[26], це так?