Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Пес підвів голову та поглянув на нього каламутними, хворими очима, а потім висолопив шорсткий та слинявий язик і лизнув Невіллову долоню.

Щось усередині Невілла надломилося. Він мовчки сидів, а по щоках повільно стікали сльози.

За тиждень пес помер.

Не було ніякого розгулу пияцтва. Ба більше. Він помітив, що вживав менше спиртного. Щось перемінилося. Намагаючись розібратись у цьому, він дійшов висновку, що під час останньої пиятики сягнув дна, опинився на самому споді зневіреного відчаю. Тепер же, якщо він не збирався спочити в землі, шлях був тільки нагору.

Після кількох тижнів плекання схвильованої надії щодо пса до нього поступово дійшло, що схвильована надія не є виходом зі становища, та й ніколи не була. У світі одноманітного жаху не може бути порятунку в диких фантазіях. До жаху він призвичаївся. Але одноманітність поставала більшою перешкодою, тепер він нарешті зрозумів це, затямив. Це розуміння дало йому свого роду примирення, наче тепер він чітко бачив, що випало на картах, усе прорахував і знав, яким має бути його наступний хід.

Поховання пса не виявилося суцільною мукою, як він того очікував. Це був свого роду похорон марних надій і турбот. Від того дня він навчився миритись із в’язницею, у якій животів, не шукаючи більше втечі в раптовому спалаху легковажності, не б’ючись із відчаю головою об стіну.

Тож, упокорений, він повернувся до роботи.

Це сталося майже на рік раніше, за кілька днів після того, як він удруге й востаннє поховав Вірджинію.

Спустошений і понурий, сповнений болю від безмірної втрати, одного дня він тинявся вулицями, руки кволо звисали вздовж тулуба, а ноги човгали в такт відчаю.

Його обличчя не відображувало тієї безпомічної муки, яку він відчував. Воно було порожнім.

Він блукав вулицями цілі години, не знаючи й не турбуючись, куди прямує. Знав лише, що не стерпить повернутися до порожніх кімнат будинку, де всі речі сповнені їхнього дотику. Він не міг дивитися на спорожніле ліжко Кеті, її одяг, що й досі непорушно висів у шафі, на ліжко, яке вони з Вірджинією ділили, її одяг, прикраси, розставлені на тумбочці парфуми. Навіть перебувати біля будинку було для нього понад силу.

Тож він вештався й блукав, не знаючи, де він є, коли повз нього став рухатися натовп, за руку його вхопив чоловік, з рота якого тхнуло часником.

«Іди, брате, іди», — пролунав скрегіт чоловічого голосу. Шия чоловіка нагадувала м’ясисту індичу горлянку, щоки були поцятковані, погляд — гарячковий. На ньому звисав непрасований брудний чорний костюм. «Іди й будь спасенний, брате, спасенний».

Роберт Невілл здивовано дивився на чоловіка. Він не розумів. Чоловік тяг його вперед, ухопивши пальцями, що були мов у скелета, за руку.

«Ніколи не пізно, брате, — сказав чоловік. — Спасіння приходить до того, хто…»

Решту його слів поглинув дедалі чутніший звук бурмотіння, що долинав із намету, до якого вони прямували. Звук був таким, немов під брезентом ув’язнили море, яке з ревом поривалося втекти. Роберт Невілл спробував вивільнити руку.

«Я не хочу…»

Чоловік не чув. Він далі тяг за собою Невілла у водоспад крику й тупотіння. Не відпускав. Роберт Невілл почувався так, наче його тягли назустріч припливній хвилі.

«Але я не…»

Намет поглинув його, океан криків, тупоту та плескоту обступив звідусюди. Він мимоволі здригнувся, відчуваючи, як шалено закалатало серце. Він був оточений натовпом, сотнями людей, які ринули та здіймалися навколо нього, мов буруни. Вони кричали, плескали та вигукували слова, що їх Роберт Невілл не міг розібрати.