Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Він повернувся на бік. «Поспи трохи», — слова пролунали мимоволі. Він добре знав, що не засне. Лежав у темряві, дослухаючись до собачого скавчання. «Помре, він помре, — роїлися думки, — і я нічогісінько з цим не вдію».

Нарешті, не витримавши звуку, він потягнувся та ввімкнув нічник. Ідучи кімнатою в самих шкарпетках, він чув, як пес зненацька спробував вивільнитися з-під ковдри. Але тільки більше заплутався у складках та пронизливо заскавучав, несамовито крутячись під рядном.

Невілл присів біля пса та поклав на нього руки. Він почув здушене гарчання та тихе клацання зубів, коли той спробував укусити крізь ковдру.

«Гаразд, — сказав Невілл, — припини».

Собака вовтузився, не припиняючи скімлити, його худе тіло безладно здригалося. Невілл міцно тримав його руками, притискаючи до підлоги, тихо, лагідно говорячи до нього.

«Усе гаразд, хлопче, усе гаразд. Ніхто тебе не скривдить. Заспокойся, ну. Досить, розслабся, ну. Досить, малий. Легше. Розслабся. Отак, розслабся. Отак. Угамуйся. Ніхто тебе не скривдить. Ми про тебе подбаємо».

Він говорив з перервами годину, у тиші кімнаті його голос лунав низьким, гіпнотичним бурмотінням.

Потроху, помалу тремтіння пса послабилося. Нерішуча усмішка з’явилася на обличчі чоловіка, і він усе говорив і говорив.

«Отак. Легше, ну. Ми про тебе подбаємо».

Невдовзі пес лежав непорушно під його руками, стріпуючись лише від уривчастого дихання. Невілл гладив його по голові правою рукою, заспокоюючи.

«Хороший пес, — проказав він ніжно. — Хороший пес. Відтепер я про тебе дбатиму. Ніхто тебе не скривдить. Ти розумієш, правда, хлопче? Певно, що так. Певно. Ти мій пес, чи ж не так?»

Обережно він присів на холодний лінолеум, далі гладячи пса.

«Ти хороший пес, хороший пес».

Його голос був тихим, сповненим покори.

Десь за годину він підняв пса. На якусь мить той завовтузився та заскиглив, але Невілл знову до нього заговорив, і він швидко заспокоївся.

Він сів на ліжко, тримаючи закутаного в ковдру пса на колінах. Пес непорушно лежав на його колінах, дихаючи легше.

Була майже одинадцята, коли Невілл зміг повільно розгорнути складки ковдри, відкривши голову пса.

Декілька хвилин той смикався від його руки, кволо огризаючись. Але Невілл тихо говорив до нього, і поволі рука опустилася на теплу шию, лагідними рухами він чухав і лащив пса.

Він усміхався, дивлячись на собаку.

«Скоро тобі покращає, — прошепотів він, — зовсім скоро».