Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Коли він підвівся, пес пустився навтьоки. Невілл стояв і дивився на втікача, поволі хитаючи головою.

Дні минали й далі. Щодня Невілл сідав на ґанку, поки пес їв, і вже незабаром той наближався до тарілки й мисок без вагань, мало не зухвало, упевнений у своїй перемозі над людиною.

Повсякчас Невілл говорив до нього.

«Хороший малий. Доїдай усе. Смачна їжа, так? Звісно, що так. Я твій друг. Я тобі дав ту їжу. Доїдай, малий, отак. Хороший пес», — без упину улещував та вихваляв він пса, заповнюючи його переляканий розум лагідними словами, поки той їв.

Кожного дня він сідав трішки ближче, поки не настав день, коли він уже міг простягти руку й доторкнутися до пса. Та цього не робив. «Я не ризикуватиму, — наказав він собі. — Я не хочу його налякати».

Але втриматися було важко. Він майже фізично відчував сверблячку в руках, яким не терпілося бути простягнутими й погладити пса по голові. У ньому палала нестерпна жага знову полюбити когось, а сердега-пес був таким гарненьким.

Він говорив до пса, доки той звик до його голосу. Тепер пес ледве підводив голову, коли людина до нього промовляла.

Собака безтурботно приходив і йшов, їв і виказував свою стриману вдячність, гавкаючи з іншого боку вулиці. «Уже невдовзі, — казав собі Невілл, — я зможу погладити його по голові». Дні переходили в приємні тижні, з кожною годиною зближуючи його з компаньйоном.

Одного дня пес не з’явився.

Невілл не тямив себе. Він настільки звик до постійних псових відвідин, що вони стали осердям його щоденного розпорядку, усе оберталося навколо псових прийомів їжі, грець із дослідженням, усе поступилося місцем бажанню мати в будинку пса.

По обіді він вимотав усі нерви, обшукуючи околиці, голосно гукаючи пса. Утім, жодні пошуки не допомогли, і він повернувся додому, до прісної вечері. Пес не прийшов вечеряти того вечора, як і снідати наступного ранку. Невілл продовжив пошуки, але надія його згасала. «Вони дістали його, — лунало в голові, — брудні виродки дістали його». Та він не міг щиро в це повірити. Він не давав собі в це повірити.

Якось після обіду, на третій день, він був у гаражі й почув знадвору дзенькіт металевої миски. Ледве дихаючи, вибіг надвір.

«Ти повернувся!» — вигукнув він.

Пес боязко смикнувся від тарілки, вода стікала його щелепою.

Серце Невілла закалатало. Очі пса були каламутними, він тяжко дихав, висолопивши язика.

«Ні, — промовив Невілл, його голос зривався. — О ні».

Пес і далі задкував газоном, ступаючи тремкими ногами. Невілл рвучко всівся на ґанкові сходи і весь тремтів. «О ні, — ринули сповнені туги думки. — О Боже, ні».

Він сидів і дивився, як, судомно здригаючись, пес глитає воду. Ні. Ні. Неправда.

«Неправда», — не усвідомлюючи, пробурмотів він.

Тоді інстинктивно простяг руку. Пес трохи відступив, вишкіривши зуби та хрипко загарчавши.