Розділ «Частина I Січень 1976 року»

Він здригнувся, почувши знадвору гучний гуркіт.

Підбіг до вічка й визирнув. Стиснув зуби, сповнений люті, коли побачив, як вони перекинули «вілліс» і розбили вітрове скло цеглою та камінням. Потрощивши корпус, вони зірвали капот і палицями нівечили двигун. Він усе дивився, а лють ширилася тілом, ріками пекучої кислоти струменіючи крізь вени, з горла виривалися ледь розбірливі прокльони, кулаки міцно притиснуті до тулуба.

Зненацька крутнувшись, він попрямував до лампи і спробував її ввімкнути. Струму не було. Загарчавши, віг побіг на кухню. Холодильник не працював. Він метався між темними кімнатами. Морозильник заглух: згодом зіпсуються запаси їжі. За якусь мить будинок перетворився на мавзолей.

Він оскаженів. Досить!

Тремтливими руками він видирав увесь одяг з шухляди, доки не дістався до захованих на споді пістолетів.

Прожогом кинувшись через кімнату, він рухом руки збив засув, який, клацнувши, відскочив убік. Надворі натовп заревів, почувши, що відчиняються двері. «Уже йду, погань!» — подумки закричав він.

Він розчахнув двері й пострілом в обличчя вразив першого з них. Крутнувшись, чоловік покотився ґанком, а з-за нього вже виступили дві жінки в забруднених подертих сукнях, безсоромно вип’явши поблідлі ануси, ваблячи його до себе. Він дивився, як смикаються їхні тіла, коли кулі вражають їх. Відіпхнувши тіла вбік, він почав стріляти в гущавину натовпу, з його безкровних вуст виривалося несамовите голосіння.

Він не спинився, доки не розрядив обидві обойми. Коли набої скінчилися, він почав навіжено гатити їх стволами пістолетів, остаточно втрачаючи глузд, коли вже постріляні ним мерці підводилися знову. Коли вони повидирали з його долонь зброю, він продовжував молотити їх кулаками та ліктями, відбиваючись головою та нестямно ко´паючи ногами.

Лише коли сліпучий біль від роздертого плеча пронизав його, він усвідомив усю безнадійність свого вчинку. Відштовхнувши вбік двох жінок, він позадкував до дверей. Чоловіча рука зімкнулася на його шиї. Пірнувши вперед, він підняв чоловіка на плечі та пожбурив його в натовп. Відскочив назад до дверей, ухопився за одвірок і вгатив ногою чергового нападника, заваливши його в чагарник.

У ту ж мить він гримнув перед їхніми пиками дверима, зачинивши їх і вставивши на місце засув.

Роберт Невілл стояв у холодній чорноті будинку, дослухаючись до вереску вампірів. Він стояв під стіною, повільно й знесилено стукаючи рукою в стіну, коли сльози заструменіли його бородатими щоками, а біль знову запульсував в ураженій руці. Усе втрачено, усе.

«Вірджиніє, — захлипав він, мов загублене, налякане дитя. — Вірджиніє, Вірджиніє».