TextBook Він розчинив двері навстіж, з силою гримнувши ними об мармурову стіну склепу. Його очі поспіхом відшукали постамент, на якому була розміщена запечатана труна.
Напруга поволі спала; він глибоко вдихнув. Ніким не займана, труна була на своєму місці.
Тільки зайшовши досередини, він помітив чоловіка, що лежав у кутку склепу, всім тілом звиваючись на холодній кам’яній долівці.
Загарчавши від люті, Роберт Невілл рвонувся до чоловіка, цупко вхопив його за пальто й поволік долівкою; рвучко пожбурив його надвір. Тіло перекотилося на спину, блідим обличчям догори.
Роберт Невілл повернувся до склепу, його груди важко здіймались і опадали. Він заплющив очі і став біля труни, поклавши на неї долоні.
«Я тут, — думав він. — Я повернувся. Згадай мене».
Він викинув квіти, які приніс минулого разу, й очистив долівку від листя, що встигло залетіти досередини через відчинені двері.
По тому він усівся біля труни, притулившись чолом до металу.
Тиша оповила його своїми холодними та лагідними долонями.
Він думав, що міг би й померти отак — лагідно, у спокої, без трепету та криків. Якби він лише міг бути з нею. Якби тільки вірив, що може бути з нею.
Його пальці поволі стиснулись, а голова впала на груди.
«Вірджиніє. Забери мене до себе».
Кришталева сльоза впала на його непорушну руку…
Він гадки не мав, скільки там пробув. Хай там що, але час притуплює найглибший смуток, навіть безмежний відчай. «Страшне прокляття флагелантів[20], — подумав він, — бо навіть ті з плином часу звикають до ударів батогів».
Випроставшись, він підвівся. «Досі живий», — подумав він. Безглуздо б’ється його серце, марно струмує венами кров, кістки, м’язи, шкіра — усе й далі забезпечує його безсенсовне існування.
Ще якусь хвилю він простояв, дивлячись на труну, потім, зітхнувши, пішов, нечутно зачинивши за собою двері, немов побоюючись потривожити сон покійної.
Про чоловіка він і думати забув. Мало не перечепився через нього, відскочив убік, вилаявся про себе і рушив далі.
Зненацька він обернувся.
«Як же так?» — він недовірливо роздивлявся труп. Чоловік був мертвим; кінець. Але чому він змінився до невпізнання? Зміна сталася так швидко, тіло на вигляд уже почало розкладатись, а смородом віяло від нього так, наче мрець пролежав тут уже давно.
Розум його заворушився від несподіваного хвилювання. Щось убило вампіра; щось надзвичайно дієве. Серце мерця було неушкоджене, навколо ніде не було часнику, однак…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Я — легенда» автора Річард Метісон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I Січень 1976 року“ на сторінці 12. Приємного читання.