Розділ «Частина I Січень 1976 року»

Раптом йому перехопило подих. Але як він міг переконатися, що жінка мертва? Поки не сіло сонце?

Думка сповнила його люті та неспокою. Чому кожне питання породжує лише десяток нових?

Він думав про це, п’ючи з бляшанки томатний сік, що дістав у супермаркеті, позаду якого припаркував авто.

Як він міг переконатися? Залишитися з жінкою до заходу сонця тут він точно не міг.

«Відвези її з собою додому, йолопе».

Його очі вже вкотре заплющилися, він здригнувся від роздратування. Сьогодні він, безумовно, ловить ґав.

Тепер йому доведеться повторити пройдений шлях, а він навіть не міг достоту пригадати, де той будинок.

Він завів авто й виїхав з паркінгу, зиркнувши на годинник. Третя година. Часу ще вдосталь. Він піддав газу, рвонувши вперед.

Пошук будинку зайняв у нього з півгодини. Жінка й досі лежала на доріжці. Надягнувши рукавиці, Невілл відчинив багажник універсала й попрямував до тіла. Ідучи, він звернув увагу на фігуру жінки. «Заради Бога, давай не зараз».

Він дотяг небіжчицю до універсала й закинув її досередини. Потім зачинив дверцята і зняв рукавиці. Підняв руку і глянув на годинник. Третя година. Часу ще вдос…

Він струснув годинник і приклав його до вуха. Серце ладне було вистрибнути з грудей.

Годинник зупинився.

Тремкими руками він вставив ключ у замок запалювання. Міцно вхопившись за кермо, вивернув його, круто розвернувши авто в напрямку Ґардени.

Який же він дурень. Так, дорога до цвинтаря зайняла десь із годину. У склепі він пробув бозна-скільки часу. Потім була ота жінка. Заїхав до супермаркету, попив соку, повернувся до жінки.

Скільки ж на все пішло часу?

Телепень. Від самої думки, що вони чатують біля будинку, у нього в жилах похолола кров. Господи, а він же покинув гараж відімкненим! Запаси бензину, все устаткування — генератор!

З його горлянки вирвався стогін, коли він втиснув важіль газу в підлогу, рвонувши блискавкою вперед. Стрілка на спідометрі тріпотіла, неухильно минаючи позначки: шістдесят п’ять миль за годину, сімдесят, сімдесят п’ять. Що, коли вони вже чекають на нього? Як він тоді взагалі потрапить усередину?

Вольовим зусиллям він змусив себе вгамуватися. Не час втрачати голову; треба зібратися докупи. Він потрапить до будинку. «Не хвилюйся, ти впораєшся», — казав він собі. Хоч і гадки не мав як.

Рукою він скуйовдив собі волосся. Все в порядку, в порядку, промовляв він до себе. Стільки зусиль докласти, щоб вижити, а потім якось не встигнути додому. «Заткнися!» — гаркнув він до себе. Та він був готовий руки на себе накласти за те, що забув звечора завести годинник. «Не завдавай собі клопоту, — пролунало в його голові, — вони з радістю впораються за тебе». Раптово він зрозумів, що майже знесилений від голоду. Трохи м’яса та соку з бляшанок, що він розшукав, слабко цьому зарадили.

Стрімголов пролітаючи спорожнілими вулицями, він оглядався, чи, бува, не вийшли вони ще з будинків. Скидалося вже на сутінки, але то міг бути хворобливий виплід уяви. Не могло бути так пізно, не могло.