Кент потягнувся за люлькою і тютюном.
— Воно того варте. Дякую, старий.
Кент набив люльку, і Кардіґен прикурив її. Вперше за два тижні з губ Кента злітав тютюновий дим.
— Караван вирушає на північ, — сказав він.
— Здебільшого з вантажем до Маккензі, — відповів Кардіґен. — Довгенька подорож.
— Кращої на півночі й бути не може. Три роки тому ми з О’Коннором були там із командою Фоллетта. Пам’ятаєш Фоллетта — і Лядусера? Вони двоє закохалися в одну дівчину і, будучи добрими друзями, вирішили владнати суперечку, пропливши крізь Бистрину Смерті. Той, хто перепливе першим, і мав отримати її. Боже мій, Кардіґене, які чудасії трапляються! Фоллетт дістався берега першим, але мертвим. Розбив собі голову об річкову скелю. І до сьогодні Лядусер так і не одружився з тією дівчиною, бо твердить, що Фоллетт переміг його, і якщо він не гратиме чесно, дух або ще там щось Фоллетта переслідуватиме його довіку. Отака дивовижа…
Він змовк і прислухався. З коридору лунали кроки, які не можна було сплутати ні з чим.
— О’Коннор, — сказав він.
Кардіґен підійшов до дверей і відчинив їх у ту мить, коли О’Коннор саме збирався постукати. Коли двері знову зачинилися, штаб-сержант залишився наодинці з Кентом. Однією зі своїх величезних рук він стискав коробку сигар, другою ж тримав букет полум’яних квітів.
— Отець Лайонн тицьнув їх мені, коли я йшов сюди, — пояснив він, поклавши квіти на стіл. — І я… ну… я порушив правила, прийшовши сюди, аби сказати тобі дещо, Джиммі. Ніколи в житті я не називав тебе брехуном, але зараз кажу: ти брешеш!
Він гаряче стискав руки Кента в пориві почуття дружби, яку ніщо не здатне знищити. Кент скривився, але цей біль був йому в радість. Він боявся, що О’Коннор, як і Кедсті, через службову необхідність, відвернеться від нього. А тоді він помітив дещо незвичне в обличчі й погляді О’Коннора. Штаб-сержанта нелегко було вивести з рівноваги, але зараз він був помітно стурбований.
— Не знаю, що бачили інші, коли ти робив своє зізнання, Кенте. Може, у мене зір гостріший, бо я два з половиною роки провів разом із тобою, ганяючись за злочинцями. Ти брехав. Що за гру ти затіяв, старий?
Кент застогнав.
— Невже я маю знову починати спочатку? — благально вимовив він.
О’Коннор важким кроком заходив туди-сюди по кімнаті. Таким Кент бачив його лише кілька разів на привалі, коли перед ними поставали складні загадки.
— Ти не вбивав Джона Барклі, — наполягав він. — Я не вірю, що ти зробив це, й інспектор Кедсті теж не вірить — от тільки дивно…
— Що?
— Що Кедсті так квапився прийняти твоє зізнання. Не вірю, що це було згідно зі статутом і відповідно до приписів. Але він так вчинив. І зараз більше, ніж БУДЬ-ЩО В СВІТІ, я хочу знати: це ти вбив Барклі?
— О’Конноре, якщо ти не віриш людині на порозі смерті, ти не надто поважаєш смерть, чи не так?
— Ось на таких теоріях і тримається закон, та це не завжди відповідає людським вчинкам. Чорт забирай, чоловіче, ЦЕ ЗРОБИВ ТИ?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік“ на сторінці 6. Приємного читання.