Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Отець Лайонн мовчки виконав прохання. А тоді нарешті його опанувало бажання розговорити цю бентежну душу й здобути для неї милість Всевишнього. І він сказав:

— Ти шкодуєш, хлопчику мій? Ти розкаюєшся в тому, що вбив Джона Барклі?

— Ні, не шкодую. Це треба було зробити. І, будь ласка, не забудьте сигари, гаразд, отче?

— Не забуду, — відповів маленький місіонер і відвернувся.

Коли двері відчинилися й зачинилися за спиною священика, іскорка гумору знову спалахнула в очах Кента, і він навіть усміхнувся, витираючи кров, що знову виступила на губах. Він зіграв свою роль. А найсмішнішим було те, що ніхто в цілому світі про це не знатиме, окрім нього самого — і, мабуть, ще однієї особи.

Роздiл 2

За вікнами Кента буяла весна, дивовижна весна Півночі. І хоча смерть міцною хваткою стискала йому груди, він вдихав весну повними легенями й нахилявся до вікна, щоби бачити безмежні простори світу, який ще нещодавно належав йому.

Йому спало на думку, що саме він запропонував звести будівлю, яку лікар Кардіґен називав своїм шпиталем, на цьому пагорбі, звідки відкривалася панорама одразу на ріку й поселення. Будівля вийшла груба і неприкрашена, з нефарбованими стінами, але з тонким ароматом ялин, з яких, власне, і було зведено будинок. Цей запах підіймав настрій і вселяв надію. Сріблясті стіни, де-не-де золотаві й коричневі від смоли, з дрібними цятками деревних вузликів, радісно свідчили про життя, для якого немає смерті, і дятли прилітали й довбали стіни, так, наче ті ще були частиною лісу, а на даху пострибували руді білочки, затіваючи ігри, носячись колами, ніжно вистукуючи лапками.

— Бідолашний той, хто помирає, дивлячись на цю красу, — казав Кент рік тому, коли вони з Кардіґеном оглядали місце. — Та якщо вже помре, маючи це все перед очима, значить, він просто був приречений, Кардіґене, — і він розсміявся.

Аж ось він і став тим бідахою, що помирає, споглядаючи світ у всій його красі!

Його очам відкривався південь, частково захід і схід — і в усіх напрямках, куди оком сягнеш, простягалися ліси без краю й кінця. Наче безмежне барвисте море з хвилями різної висоти, що здиблюються й опадають, аж доки не зустрінуться зі склепінням неба за багато-багато миль звідси. Не раз його серце болісно стискалося від думки, що двійко тонких сталевих реберець фут за футом, миля за милею повзуть з Едмонтона, за сто п’ятдесят миль звідси. Для нього це було наче осквернення, злочин супроти Природи, вбивство цієї милої серцю дикої краси. Бо в його душі ця вся дичавина давно вже перестала бути лише величезною купою ялин, кедрів, ялиць, тополь і беріз, лише величезним незайманим простором між рікою, озером і болотом. Усе це стало для нього єдиним цілим, особистим — і любов до неї була сильніша, ніж до людей. Вона була його неназваним богом. І Кент схилявся перед нею, як не схилявся перед жодним божеством на світі, а вона все повніше розкривала йому душу, звіряючи одну за одною свої найзаповітніші таємниці, сторінку за сторінкою гортаючи перед ним найдивовижнішу з усіх книг. І це було диво, що вона так близько до нього, поряд із ним, обіймає його, всміхається йому сонячним світлом, шепоче до нього тихим подувом вітерцю, киває та промовляє до нього з кожного гребеня гірських хребтів і наповнює його дивним щасливим відчуттям — навіть у ці години, коли він знав, що помирає.

А тоді він глянув ближче — на поселення, що вмостилося вздовж берега сріблястої ріки за чверть милі звідси. Там теж панувала дичавина — до приходу сюди залізниці ще залишався певний час. Отрута спекуляції вже проникла сюди, але ще не почала знищувати. Пристань Атабаска досі відкривала єдиний шлях до великої Півночі. Її хатини, зведені з колод і грубих дощок, були розкидані поодинці. Навіть звідти він чув віддалене гудіння тартака, що ліниво перемелював свої запаси. Неподалік майорів потріпаний вітром прапор Британської імперії над постом Компанії Гудзонової затоки, що вже понад століття вела торгівлю на Півночі. Протягом минулої сотні років Пристань Атабаска пульсувала боєм сердець, загартованих дикими просторами. Через це місто, долаючи шлях по ріці й на собаках, прибували цінні вантажі з Півдня, в обмін на які Північ давала ще більш цінні хутра. І сьогодні, дивлячись на поселення, Кент бачив ту ж саму бурхливу діяльність, що кипіла тут протягом останнього сторіччя. Баржі, завантажені по самі фальшборти, цілим караваном відчалювали вниз по ріці. Раніше Кент спостерігав, як їх споряджають, тепер він дивився, як вони повільно віддаляються від берега, як блищать на сонці їхні весла, а екіпажі відчайдушно й несамовито співають їхню улюблену «Chanson des Voyageurs»[47], скеровуючи погляди назустріч пригодам Півночі.

Щось стиснуло горло Кенту — почуття, яке він намагався придушити, та воно все одно проривалося крізь губи тихим стогоном, майже схлипом. Він чув, як співають люди вдалині, дикі й вільні, як самі ліси, і так хотів висунутись у вікно й прокричати їм услід слова прощання. Тому що караван — караван Компанії Гудзонової затоки, чиї пісні лунали над рікою вгору і вниз за течією більше, ніж двісті п’ятдесят років поспіль, — вирушав у дальню путь. І Кент знав, куди він прямує — на північ, і ще далі на північ; пройде сотню миль, п’ять сотень миль, тисячу миль — а тоді ще тисячу, перш ніж остання з барж звільниться від свого дорогоцінного вантажу. І довготелесих засмаглих чоловіків на баржах чекають місяці справжнього, радісно бентежного життя просто неба. Не в змозі стримати тугу, що затопила його, Кент відкинувся на подушки й прикрив очі рукою.

У ці моменти його уява яскраво й нагло змальовувала йому картини втраченого. Завтра чи післязавтра він буде мертвий, а річковий караван й далі гребтиме — вперед, до Великих порогів Атабаски, долаючи Бистрину Смерті, хоробро оминаючи небезпечні скелі й бистрини Великого каскаду, водоверті Диявольської Горлянки, крізь громоподібний рев і кипіння «драконової пащі» Чорної Бистрини — і так до кінця Атабаски, до Невільничої ріки і через Маккензі, допоки останній ніс на борту не відчує аромату припливних вод Північного Льодовитого океану. А він, Джеймс Кент, буде вже МЕРТВИЙ!

Він зняв руку з очей, і його губ торкнулася квола посмішка. Він ще раз визирнув у вікно. В каравані було шістнадцять барж, і він знав, що капітаном на найбільшій із них був П’єр Росан. Він уявляв собі, як, мабуть, почервоніла й розпухла П’єрова горлянка від гучних пісень. Там, за тисячі миль, на П’єра чекала дружина. Підхоплені течією баржі вже несло — і здавалося Кенту, що він бачить останніх втікачів, які рятуються від вторгнення сталевих почвар. Не усвідомлюючи, він простягнув перед собою руки, і душа його прокричала останнє «Прощавай», хоч жодного звуку не злетіло з губ.

Він радів, коли баржі зникли з очей і співи гребців розчинилися вдалині. І знову він прислухався до лінивого дзижчання тартака і чув над головою шурхіт м’якеньких лапок рудої білки, їхнє безтурботне дріботіння. Ліс повертався до нього. Золотавий промінь сонця впав на ліжко. Він зробив ще один ковток повітря, просякнутого запахами кедра й живиці, і коли відчинилися двері та увійшов Кардіґен, той побачив перед собою колишнього Кента.

Не було жодної зміни в голосі чи в манерах Кардіґена, коли вони віталися. Та обличчя лікаря було напруженим — цього він не міг приховати. Він приніс Кенту його люльку й тютюн і поклав на стіл, а сам приклав вухо до його серця, слухаючи «шуми», як він називав — рух крові крізь аневризматичний мішок.

— Здається, що часом я й сам це чую, — сказав Кент. — Ну що, зараз гірше?

Кардіґен кивнув.

— Куріння може пришвидшити кінець, — попередив він. — Якщо ж ти все одно хочеш…