Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Спочатку він лише недовірливо всміхнувся, почувши від Кардіґена сумну новину — про те, що куля, послана йому в груди тим п’яним метисом, зачепила аорту, утворивши таким чином аневризму. Таке твердження не звучало для нього ані зловісно, ані переконливо, а слова «аорта» й «аневризма» означали не більше, ніж, скажімо, «перихондрій» чи «стиломастоїд». Але Кенту властива була пристрасть вникати в усе до найменших дрібниць — якість, завдяки якій він і здобув репутацію найкращої нишпорки у північних землях. Тож він не заспокоївся, доки друг-лікар усе не пояснив.

З’ясувалося, що аорта — головна кровоносна судина, що йде від серця, огинаючи його згори. Зачепивши аорту, куля послабила її зовнішню стінку у такий спосіб, що та роздулася, набувши форму мішка — на кшталт того, як крізь пробиту автомобільну шину випирає камера.

— І коли цей мішечок всередині тебе лусне, — пояснював Кардіґен, — тут тобі й смерть! — і задля переконливості він клацнув великим і середнім пальцями.

Після цього віра в наближення смерті була лише питанням здорового глузду. Будучи впевненим, що скоро помре, Кент удався до дій. Він діяв при повному розумі, до кінця усвідомлюючи, яку жахливу пам’ять лишає по собі якщо не світові загалом, то принаймні тій частині, що знала його і любила. Такий трагічний кінець анітрохи не засмучував його. Тисячі разів за своє життя він мав нагоду переконатися, що трагічне й смішне йдуть поряд, і часом одне перебуває лише на волосину від іншого. Не раз йому доводилося бачити, як сміх раптом обертається на сльози, а сльози на сміх.

Сцена, що зараз розігрувалася навколо нього, лише розважала Кента. Настрій був похмурий, та навіть у ці останні години життя він дуже цінував його. Тією чи іншою мірою він завжди розглядав життя як жарт — дуже серйозний, але все-таки жарт, примхливий, вигадливий розіграш, влаштований людству Великим Суддею. І цей останній рахунок, що виставляла йому доля, за всієї урочистості й трагізму, був найдотепнішим жартом у його житті. Здивовані обличчя, що не зводять з нього поглядів, зневіра, що швидко зникає, старанно стримуваний жах, що все ж час від часу проривається назовні, застиглі вирази очей, напруженість губ — це все лише підсилювало те, що в інший час Кент назвав би драматичним ефектом від його останньої пригоди.

Він думки про близьку смерть його не кидало в холод, він не відчував страху, голос його не тремтів. Усвідомлення, що одного дня доведеться покинути природну звичку дихати, ніколи за 36 років не лякало його. Довгі роки, чимало з яких він провів у незайманих куточках світу, наділили його власною філософією та особливим світоглядом, які він тримав при собі, не намагаючись вразити ними інших. Життя, вважав він, саме по собі — найдешевша річ на світі. Всі інші речі мали певну ціну.

Існувало стільки води і землі, стільки гір і рівнин, стільки квадратних метрів для житла і стільки — для могили. Все на світі можна було виміряти, оцінити, зважити — все, окрім, власне, самого життя. «Дайте час, — казав він, — і одна пара людей розплодиться на весь світ». І оскільки, згідно з його філософією, життя було найдешевшою з речей, то найлегше з ним було й прощатися, як тільки-но виникне необхідність.

Це лише підкреслює, що Кент не боявся смерті — ані тепер, ані будь-коли раніше. Це, однак, не означає, що він цінував життя хоч на йоту менше, ніж чоловік у сусідній палаті, який за день-другий до того бився, як навіжений, перш ніж здатися під дією наркозу — йому ампутували гангренозний палець. Ніхто не любив життя більше за Кента. Ніхто не проживав його так повно, як він.

Він жив із пристрастю. Сповнений мрій, солодких передчуттів — байдуже, чи вдавалося їх втілити, він залишався оптимістом. Любив сонце, місяць і зорі, схилявся перед лісами й горами, любив своє життя і бився за нього, та все ж був готовий — якщо вибору не лишиться — без жодних скарг прийняти неминуче, коли цього вимагатиме доля.

Лежачи на своїх подушках, він навіть частково не скидався на того лиходія, яким поставав із власної розповіді. Слабкість не змусила його розкиснути. Засмага на його витягнутому, чисто виголеному обличчі трохи поблякла, але шкіра досі була коричнева від вітру, сонця й табірного вогню. Його блакитні очі дещо посмутніли в передчутті наближення смерті. Йому ледве можна було дати його тридцять шість років, незважаючи на сиве пасмо у світлому, успадкованому від покійної матері волоссі. Дивлячись, як його вуста тихо й спокійно промовляють слова зізнання у злочині — страшному злочині за межами людського розуміння та співчуття, — важко було повірити, що він на таке здатен.

Крізь вікно, відкинувшись на лікарняному ліжку, Кент бачив, як, виблискуючи на сонці, неспішно котить свої води в Північний Льодовитий океан велика ріка Атабаска. Сонце яскраво сяяло, і він бачив назовні густі холодні зарості ялин і кедрів, вигини незайманих хребтів і пагорбів, і крізь відчинене вікно до нього з вітерцем долітали солодкі аромати лісу, які він любив усі ці довгі роки.

— Вони були мої найкращі друзі, старий, — сказав він Кардіґену, — і коли ця маленька приємність, яку ти мені обіцяєш, станеться, я хочу піти, дивлячись на них.

Тож його ліжко підсунули до вікна.

Найближчим до нього сидів Кардіґен. На обличчі лікаря відчутніше, ніж у будь-кого з присутніх, проступала недовіра. Кедсті, інспектор Північно-Західної кінної поліції, який очолював Н-ську дивізію на час безстрокової відпустки суперінтенданта, сполотнів більше, ніж навіть дівчина, чиї нервові пальці хутко переносили на папір кожне слово, сказане в цій кімнаті. О’Коннор, штаб-сержант, здавалося, утратив дар мови. Низенький гладко виголений католицький місіонер, чиєї присутності як свідка вимагав Кент, сидів, міцно сплівши пальці, й мовчки міркував про місце цієї трагедії в ряді інших, бачених ним у цій глушині. Усі вони були друзями Кента, близькими друзями — за винятком дівчини, яку за даних обставин привів із собою інспектор Кедсті. З цим низеньким місіонером Кент провів багато часу вечорами, таємничо обмінюючись розповідями про дивні загадкові події, що траплялися в лісі й за межами лісу — на великих просторах Півночі. Дружба з О’Коннором походила з їхнього братерства під час спільного вистежування злочинців. Це вони в парі доставили в місто двох убивць-ескімосів, яких упіймали в гирлі ріки Маккензі — пригода, що тривала чотирнадцять місяців. Кент любив О’Коннора, з його червоним обличчям, рудим волоссям і великим серцем, і найсумнішим в усій цій історії для нього було те, що їхній дружбі наставав кінець.

Але найбільше його вражав інспектор Кедсті — навіть у цю мить, коли роздута артерія над його серцем готувалася вибухнути (що, на думку лікаря, могло статися в будь-який момент). Кедсті, командувач Н-ської дивізії, найбільшої і найвідчайдушнішої дивізії на всій Півночі. На смертному ложі Кента його розум не втрачав здатності аналізувати, і Кедсті, щойно ввійшовши в кімнату, одразу здивував його. Командир Н-ської дивізії був незвичайною людиною. Шістдесяти років, з металево-сивим волоссям, холодними, майже позбавленими кольору очима, у яких годі було й шукати ознак милосердя чи страху, і непохитною витримкою — жодного разу Кент не бачив його хоч трохи стурбованим. Саме така залізна людина потрібна була, щоб командувати Н-ською дивізією відповідно до закону, адже ця дивізія контролювала територію в шістсот двадцять тисяч квадратних миль у Північній Америці, довжиною більше ніж на дві тисячі миль на північ від 70-ї паралелі, а найвіддаленіші кордони її сягали на три з половиною градуси за Північне полярне коло. Для поліції утримувати цю територію означало підтримувати закон у країні, площа якої в 14 разів перевищувала площу штату Огайо. І Кедсті виконував свої обов’язки так успішно, як не здатна була б виконувати їх жодна інша людина.

І тепер з усіх п’ятьох, що були перед Кентом, саме він, Кедсті, нервував найбільше. Його обличчя було сірим, мов попіл. Кілька разів Кент уловлював тремтіння в його голосі. Він бачив, як його руки міцно стискають поручні крісла — доки сухожилки не натягувалися так, що, здавалося, зараз розірвуться. Ніколи раніше він не бачив, щоб Кедсті вкривався потом.

Двічі інспектор обтирав лоба хустинкою. Він уже не був Мінісак — «Скеля», як прозвали його індіанці з племені крі. Броня, яку не міг пробити жоден спис, наче впала з нього сама. Він більше не був Кедсті, найгрізнішим слідчим на службі Його величності. Він нервував, і Кент бачив, як він намагається опанувати себе.

— Ти, звичайно, розумієш, що це означає для нашої служби, — мовив інспектор твердим тихим голосом. — Це означає…

— Ганьбу, — кивнув Кент. — Знаю. Чорну пляму на бездоганному щиті Н-ської дивізії. Але тут нічого не вдієш. Я вбив Джона Барклі. Той чоловік, що сидить у вас в караульному приміщенні і якого засудили до повішення, не винний. Я все розумію. Нашим людям неприємно буде дізнатися, що сержант кінної поліції Його величності — звичайнісінький убивця, але…

— Не ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ убивця, — перебив Кедсті. — Судячи з твоїх слів, злочин був скоєний навмисно — злочин до останньої деталі настільки жахливий, що не заслуговує на прощення. Ти діяв не в стані афекту. Ти холоднокровно катував свою жертву. Це неможливо!