Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Вітролом уже палав зусібіч, і Ле Бо наблизився на десять кроків подивитися, що діється за ломаччям. За сотню ярдів він угледів Мікі, який тікав у лісові хащі.

Підстрелити пса — раз плюнути, подумав Ле Бо. Він міг закластися, що з такої відстані неможливо не влучити. Трапер не квапився. Один постріл — і псові кінець. Він звів рушницю, та раптом очі застелила хмара диму, яку вітер різко здійняв у повітря. Куля просвистіла за три дюйми над головою Мікі. Її пронизливий рик був новим звуком для Мікі, але він упізнав громовий гуркіт рушниці і добре пам’ятав, на що здатна ця зброя.

Ле Бо продовжував стріляти крізь рятівну для Мікі хмару диму, але бачив лише сіру смужку, яка летіла вглиб лісу. Він вистрілив ще тричі. Мікі тим часом войовничо гарчав і біг до безпечних заростей сосон і ялиць. Остання куля Ле Бо прошила сніг позаду Мікі, і нарешті песик зник у хащах.

Смертельно небезпечний напад дволапого звіра не спонукав Мікі тікати з Джексонівського краю. Він навпаки ще більше прив’язався до цих місць. Тепер він мав про що поміркувати, окрім Ніїви й самотності. Подібно до лиса, що сторожко повертається до пастки, в яку мало не попався, Мікі відчував непереборний потяг до мисливської стежки Ле Бо. Досі запах людини мав для нього розпливчасте значення, а тепер сигналізував про реальну конкретну небезпеку. Мікі не заперечував. Він набув досвіду й порозумнішав. Тепер капкани, про загрозу яких він раніше лише здогадувався, таїли смерть.

Утікши від охопленого вогнем вітролому, Мікі поблукав лісом і дійшов до болота, де знайшов сліди снігоступів Ле Бо. Пес заховався в густому чагарнику. Звідти він уважно спостерігав за трапером, який за півгодини йшов цією дорогою додому.

Відтоді Мікі, як похмурий сірий привид, блукав навколо капканів Ле Бо. Він ступав беззвучно й обережно, пам’ятаючи про небезпеку. Песик видивляв за Жаком Ле Бо, йшов його слідами, як невловимий вовкулака — перевертень Чорного Лісу. Ле Бо двічі за тиждень завважив тінь пса і тричі чув гавкіт. Трапер двічі намагався вистежити Мікі за слідами, однак щоразу, виснажений і розчарований, повертався ні з чим, адже пес ніколи не втрачав пильності. Мікі більше не ласував м’ясом із капканів. Навіть коли Ле Бо хотів спокусити його цілою тушею кролика, не торкнувся приманки. Пес більше не чіпав заледенілих кроликів, які потрапили в пастки. Із капканів Ле Бо Мікі крав тільки жертв, які були ще живими — насамперед птахів, білок і великих зайців-біляків. Після того, як норка якось кинулася на нього й роздерла носа, Мікі загриз багато цих звірят, безнадійно знищивши їхнє гарне хутро. Він знайшов собі інший вітролом, проте навчений досвідом тепер ніколи не йшов до сховку прямою дорогою — він інстинктивно заплутував сліди.

Удень і вночі людина-звір Ле Бо будував підступні плани проти пса. Лишав отруйні приманки; убив голуба і заховав стрихнін у його туші; будував пастки зі старих колод і лишав поруч приманки з м’яса, провареного в жирі. Ле Бо облаштував засідку з соснових і кедрових гілок, де чекав на пса з рушницею багато годин. Одначе Мікі завжди виходив переможцем.

Якось увечері Мікі знайшов велику ільку в одному з капканів. Він не забув давнішньої сутички з Учаком і прочухана, якого дістав. Проте, зустрівши Учака Другого, він і в гадці не мав мститися. Зазвичай Мікі ховався під вітроломом із настанням сутінок, та цього пообіддя продовжив блукати, бо потерпав від лютої й нестерпної самотності. Дух дружби Кускаєтум напосідав на нього: усім нутром Мікі прагнув знайти товариша з плоті і крові. Це бажання гризло зсередини, і пес навіть забував про голод і полювання. У його душі утворилася глибока порожнеча.

У такому гуморі Мікі й натрапив на Учака. Можливо, навіть на того самого Учака, що пошматував песика кілька місяців тому. Коли так, колишній супротивник значно підріс і змінився — зрештою так само як Мікі. Учак був гарною твариною з довгим шовковистим і блискучим хутром. Він не пручався, а просто терпляче чекав, як Мікі вирішить його долю. Песику новий знайомий видався теплим, м’яким і затишним. Він згадав про Ніїву і сто з гаком ночей, що вони провели разом. Мікі поглянув на Учака як на приятеля, тихенько заскавучав і наблизився. Мікі вирішив подружитися. Навіть із колишнім ворогом Учаком можна мирно валятися поруч і ділити маленькі радості. Порожнеча в серці Мікі завдавала великого болю.

Учак нагадував хутряний м’ячик. Він не зреагував, не поворушився, а лише напружився. Звір у пастці спостерігав, як Мікі по-пластунськи підповзав дедалі ближче. Песик ніби знову став грайливим цуценям. Він аж тремтів з радості, виляв хвостом і дзявкав, мовляв: «Забудьмо колишні непорозуміння, Учаку. Давай дружити. Я тобі покажу чудовий вітролом і можу вполювати для тебе кролика».

Учак усе одно не ворушився й не видавав ані звуку. Мікі підповз так близько, що міг дотягнутися до приятеля передніми лапами. Песик шалено закрутив хвостом. «Я тебе витягну з цієї пастки, — здається, казав він. — Її облаштував дволапий звір, а я його ненавиджу».

Раптом Учак із блискавичною швидкістю — Мікі не встиг й оком кліпнути — вистрибнув з капкана, наскільки дозволяв ланцюг, і кинувся на пса. Зубами й гострими, як лезо, кігтями він дряпав Мікі морду. Попри безцеремонність, войовничий запал ще не охопив Мікі, і песик був готовий відступити, якби Учак не вгризся йому в плече. Мікі загарчав і спробував вивільнитися, проте Учак не послабив хватки. Тоді Мікі клацнув зубами десь на потилиці ільки. За мить Учак був мертвий.

Мікі подався геть, однак щасливим переможцем не почувався. Він розправився з жертвою, та вбивство не принесло радості. Чотирилапого пса накрила туга, що звела з розуму не одного дволапого звіра. Навколо був величезний світ — проте для нього порожній. Мікі був ізгоєм, знемагав від самотності, потребував друга, а натомість усе живе боялося його або ненавиділо. Він був вигнанцем, нікому не потрібним звіром без друзів і домівки. Звісно, Мікі аж так не аналізував своїх нещасть, проте туга чорною хмарою лягала йому на серце.

Він не повернувся до вітролому. Натомість зупинився посеред долини, присів на задні лапи і вслухався в ніч. На небі одна за одною вигулькували зорі. Місяць зійшов цього вечора рано, освітивши ліс ніжним сяйвом. Мікі тужливо завив на великий червоний диск, що видавався сповненим життя. Трохи поблукав і вийшов до великого пустирища, де ніч була схожа на ясний день — пес добре бачив свою тінь, яка рухалася за ним, та й безліч інших тіней навкруги. Раптом нічний вітер приніс добре знайомий звук.

Звук долинув іздалеку і спершу був шепотом — відлунням дивних голосів, що летіли на крилах вітру. Певно, із сотню разів Мікі чув виття вовків. Після давнішньої зустрічі з вовчицею Магіґун, що лишила болючу рану на плечі, Мікі уникав шляхів, де вчувалося виття. Він навчив себе ненавидіти ці звуки. Одначе позбутися запалу, що викликав поклик крові, йому не вдалося. Цієї ночі виття притлумило і страхи, і ненависть. Десь неподалік було ТОВАРИСТВО. Там, звідки лунало виття, дико мчала зграя. Пари й трійки вовків були один одному ДРУЗЯМИ. Мікі затремтів усім тілом. Зустрічне виття вирвалося з його горла й перейшло у скавучання. Протягом наступної години віднесені вітром вовчі голоси стихли. Виючи на місяць, зграя подалася на захід, і тепер була досить далеко. Вовки пробігли неподалік від хатини метиса П’єро.

У П’єро гостював білий чоловік, який прямував до Форт-О’Ґод. Гість помітив, як П’єро перехрестився й забурмотів під ніс.

— Це скажена зграя, — пояснив господар. — Відтоді, як на небі зійшов молодик, пане, вовки стали КЕСКВАО (божевільними). У них вселився диявол.

П’єро прочинив двері хатини, щоб краще чути скажене виття хижаків, а коли обернувся, зачинивши за собою двері, вигляд мав переляканий.

— Час від часу в розпал зими вовки стають КЕСКВАО, — сказав він тремтячим голосом. — Три дні тому їх було 20, пане. Я бачив їх на власні очі й порахував сліди на снігу. А потім їх роздерли на шматки сильніші хижаки зграї. Чуєте, як вони скаженіють? Ви знаєте чому, пане? Поясніть мені, чому іноді в розпал зими вовки божеволіють. Адже нині їм не може бути зле від спеки чи зіпсованого м’яса. Еге ж? Запевеняю вас: це вовкулаки. Їхніми душами заволоділи злі духи, які не полишать їх, допоки не доконають. Знаєте, пане, вовки, які скаженіють у часи високих снігів, завжди гинуть. Отака дивина. ГИНУТЬ, та й по всьому!

Скажені вовки з долини річки Джексон повернули на схід від хатини П’єро й подалися до великого болота, поблизу якого на деревах лишилися хрестоподібні зарубки від сокири Жака Ле Бо. 14 осяяних місяцем вовків мчали невідь куди. Досі люди не з’ясували, що зводить із глузду вовчу зграю посеред зими. Можливо, усе починається з одного «зараженого» вовка, як-от у псів: варто одному їздовому покусати й поторсати запряжених поруч товаришів, як настрій передається всій шворі і тварини стають лютими й некерованими. Розважливий погонич такого собаку пристрелить або прожене.