Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Раптом очі полізли йому на лоба, він опустився в сніг на коліна і придивився до слідів.

— NON! — видихнув він. — Це пес! Дика собака! Чортеня грабує мої капкани!

Жак лаючись звівся на ноги, дістав із кишені пальта бляшану коробочку й витягнув кругленький шмат сала. У салі він сховав капсулу зі стрихніном. Це була отруйна приманка для вовків і лисиць.

Ле Бо злісно захихотів, прилаштовуючи смертельний шматочок на капкані.

— Здичавілий пес, хай йому грець, — пробурмотів він. — От я його провчу. Завтра тварюка буде мертвою.

На кожному з п’яти пограбованих Мікі капканів Ле Бо прикріпив капсулу зі стрихніном, загорнену в манливий шматочок сала.

Роздiл 14

Наступного ранку Мікі знову пішов на мисливську стежку Жака Ле Бо. Легка здобич насправді його не спокушала. Полювання приносило більше втіхи. Мікі повертався через те, що запах дволапого звіра притягував, як магніт. У тих місцях, де запах був особливо стійким, йому хотілося влягтися й чекати. Однак туга за людиною супроводжувалася страхом і дедалі більшою обережністю. Мікі не зачепив першого КЕКЕКА, та й другого теж. Приманку на третьому капкані Ле Бо лаштував довше, ніж на інших, тому шматочок сала пропахся його руками. Лисиця, внюхавши таке, швидко дременула б, а от Мікі стягнув приманку з кілка і поклав на сніг між передніми лапами. Роззирнувся й прислухався. За хвилину він лизнув сало язиком. Відчуваючи запах рук Ле Бо, Мікі не хотів з’їдати сало відразу, як м’ясо карібу. Він підозріло взяв приманку в зуби і потримав у роті. Сало було солодким, і песик уже збирався ковтнути, але раптом відчув ще якийсь, неприємний присмак і швидко виплюнув рештки підступних ласощів на сніг. На язиці і в горлі лишився ядучий післясмак отрути. Стрихнін проникав у тіло пса, тому Мікі набив рот снігом і проковтнув, аби позбутися печії, що підповзала до нутрощів.

Якби він поласував салом так само, як іншими приманками, уже за чверть години був би мертвий, і Ле Бо не довелося б довго шукати тіла жертви. Мікі стало зле за 15 хвилин. Погане передчуття спонукало полишити мисливську стежку й поквапитися до вітролому. Однак Мікі зробив кілька кроків, і лапи підкосилися. Бідолаха повалився на сніг. Він затремтів — тремтіння охопило кожнісінький мускул. Зуби клацали, зіниці розширилися, та й до всього Мікі не міг поворухнутися. Потилицю ніби стиснула рука душителя, з’явилося незнайоме відчуття заціпеніння, і песик почав задихатися. Заціпеніння хвилею покотилося всім тілом. Мускули, які щойно тремтіли й здригалися, непорушно заклякли. Отрута вразила мозок, і голова песика відкинулася назад так, що він втупився поглядом у небо, проте жодний звук не вирвався з його горла. На якусь мить Мікі опинився на межі смерті.

Проте біда відступила. Здавалося, невідома сила послабила зашморг, який щойно стискав шию. Заціпеніння минулося, натомість на песика напали дрижаки. Ще мить — і він почав звиватися в скажених корчах на снігу. Напад швидко скінчився, і Мікі, відсапуючись, оговтувався. З його пащі на сніг цівками стікала слина. Та пусте! Найголовніше — він був живий, адже кілька хвилин тому життя висіло на волосині. Мікі спромігся звестися на лапи і почвалав до укриття під вітроломом.

Відтепер Жак Ле Бо може лишити хоч мільйон отруйних капсул на шляху песика — Мікі нізащо їх не торкнеться. Більше ніколи не крастиме він м’яса з капканів.

Через два дні Ле Бо обстежив сліди на снігу у місці, де Мікі боровся зі смертю, і почервонів від люті й розчарування. Він пішов слідами пса, й опівдні дістався вітролому. Жак опустився на коліна біля отвору, до якого вели сліди, зазирнув у темний сховок, але нічого не побачив. А от Мікі, який закляк у глибині укриття, побачив гостя. Пес сторожко розглядав людину — схожу на бородатого монстра, який колись мало не вбив Мікі палицею. Мікі теж був розчарований, бо запах людини завжди навіював думки про втраченого господаря Челонера, якого ніде не було.

Ле Бо почув погрозливе гарчання й радісно звівся на ноги. Він не міг залізти під вітролом, щоб витягти дикого пса, та й виманити звіра навряд чи вдалося б. У трапера виникла інша ідея — викурити пса вогнем!

У закутку фортеці Мікі почув, як під чоботами Ле Бо зарипів сніг. За кілька хвилин дволапий звір знову зазирнув до лігва.

— BÊTE, BÊTE![34] — покликав він насмішкувато, і Мікі знову загарчав.

Жак задоволено потер руки. Вітролом сягав не більше 30–40 футів у діаметрі, а навколо не було густих заростей і чагарників. Дикому псові не втекти від рушниці.

Ле Бо ще раз обійшов повалені дерева довкруж. Із трьох боків вітролом був укритий товстим шаром снігу, утрамбована ділянка виднілася лише з боку протоптаного псом входу.

Розрахувавши напрямок вітру, Ле Бо розвів біля вітролому ІСКУ, тобто багаття, з бересту й сухого гілля. Старі колоди й ломаччя миттєво загорілися, як у грубці, і за кілька хвилин полум’я потріскувало й шаленіло, а Мікі дивувався — що відбувається. Спершу вогонь не діставав до нього. Ле Бо тим часом чекав напоготові: скинув рукавиці й стискав рушницю, не відриваючи погляду від місця, звідки мав вискочити дикий пес.

Аж ось ядучий дим ударив Мікі в ніздрі, біла хмарка заповзла крізь віття й підкрадалася до нього, як мара. Дим зміївся й просочувався у сховок між двома колодами за ярд від Мікі. Дивні звуки наближалися і ставали дедалі загрозливішими. Тепер уже Мікі побачив між переплетеними гілками спалахи жовтого полум’я, які поглинали смолисту деревину. За дві секунди язики полум’я шугнуло на 20 футів у повітря, і Жак Ле Бо приготувався стріляти.

Попри вогняну небезпеку, нажаханий Мікі не забув про Ле Бо. Інстинкт наділив його лисячою кмітливістю — і він миттю оцінив ситуацію. Нового ворога створив дволапий звір і нині чигає біля виходу зі сховку. Тому Мікі, ніби хитрий лис, зробив те, чого не сподівався Ле Бо: чимдуж подряпався крізь сплутане віття, а, долізши до снігової стіни, що покривала вітролом, заходився копати так швидко, як міг би тільки лис. Мікі зубами прогриз півдюймову обледенілу кірку, і за мить уже був на волі — тепер від Ле Бо його відокремлювало скажене полум’я.