Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Ніїва приліг відпочити на сонечку, а Мікі розтягнувся поруч. Який усе-таки дивовижний цей світ! То все розвалюється на очах, то знову стає на свої місця. Сьогодні у їхнє життя, без сумніву, повернулася гармонія. Вони знову стали друзями — і знову щасливими.

Роздiл 11

У північному краї Ківатин прийшов час розправляти крила молодому поколінню — сонна середина літа. Спокій і забуття огортали ліси, долини й болота від Гудзонової затоки до Атабаски й від переправи Гайт-оф-Ленд до озера Ґрейт Барен — удень під яскравими сонячними променями, а вночі під зоряним небесним склепінням серпневого МУКУ-САВІНа. Час дорослішання й виховання лісових малят, час абсолютної влади мешканців лісу. Адже світ дикої природи, що простягався на тисячу миль зі сходу на захід і з півночі на південь, відпочивав від людського духу. Тисячі мисливців і траперів[32] зібралися з дружинами й дітьми в поселеннях компанії «Гадсон Бей», розпорошених серед безмежного царства створінь із гострими іклами й кігтями. Люди мали провести кілька теплих безтурботних тижнів, відсипаючись, пліткуючи й граючи напередодні чергової суворої й безжальної зими. Для людей настав МУКУ-САВІН — велика кількатижнева відпустка, протягом якої вони знову й знову влізали в борги й позичали гроші. У поселеннях, куди всі їхали, як на великий ярмарок, люди грали, займалися коханням, одружувались і запасались жирком в очікуванні тривалого голоду й пітьми зимових днів.

Саме тому дикі лісові мешканці на якийсь час повністю заволоділи своїм світом. У лісових хащах не відчувався запах людини. На них не полювали, їхнім лапам не загрожували капкани, а в улюблених місцинах їх не спокушали отруєні приманки. Серед боліт та озер пернаті створіння клекотіли й ґелґотали, не тривожачись про малечу, яка саме вчилася літати. Рисі, яких не турбував загрозливий людський дух, гралися з дитинчатами. Лосиці спокійно вели лосенят хлюпатися в прохолодних озерах. Росомахи й куниці бешкетували на дахах покинутих хатин і халуп. Бобри й видри розважалися, плескаючись у каламутних загатах. Птахи співали. Посеред лісової благодаті Дика Природа виспівувала так, як, за задумом Вищої Сили, певно, мала б співати завжди. Народилося нове покоління лісових мешканців. Настав час молодняку: десятки й сотні тисяч дитинчат бавилися в перші ігри, засвоювали перші уроки, підростали й готувалися до загроз і випробувань прийдешньої зими — першої в їхньому житті. Милосердний Дух лісу добре подбав про них напередодні випробувань. Ліс ряснів смачною поживою. Достигла чорниця, ожина, горобина й темні ягідки ірги вільхолистої; дерева й кущі ломилися від соковитих плодів. Літні дощі зробили травичку зеленою й ніжною. Не доводилося навіть викопувати поживні корінці — вони просто випиналися з-під землі. Поблизу боліт і озер для лісових мешканців було вдосталь харчів: їстівні скарби самі просилися в рот.

Ось у такому світі тішилися літом безмежно щасливі Ніїва й Мікі. Серпневого пообіддя вони валялися на розігрітій сонцем скелі, з якої відкривався краєвид на прекрасну долину. Ніїва, наївшись соковитих ягід, дрімав. Мікі примружив очі й милувався оповитою серпанком долиною. До нього долинали мелодійні переливи річки, яка долу звивалася між скелями й омивала кам’янисте дно, і ніжний гомін самої долини. Мікі подрімав із півгодинки, а тоді розплющив очі — де й подівся той сон. Цуцик окинув зором долину й глянув на Ніїву — кремезне ліниве ведмежа могло спати аж до сутінків. Мікі завжди змушував друга рухатися. Песик сердито гавкнув до нього кілька разів і потягнув зубами за вухо. «Прокидайся! — хотів сказати Мікі. — Як можна спати такого дня? Ходімо прогуляємося вздовж струмка, може, вполюємо щось смачненьке».

Пухкенький Ніїва підвівся, потягнувся, позіхнув і сонно роззирнувся довкруж. Мікі підскочив і нетерпляче вискнув — таким виском він завжди закликав приятеля рушати в путь. Ніїва погодився, і вони почали спускатися порослим травою схилом до рясної рівнини між двома гірськими кряжами. Друзям було майже по шість місяців. Вони так підросли, що вже не були ведмежам і цуценям, а обернулися на пса й ведмедя. Лапки Мікі набули більш зграбної форми; грудна клітка трохи обросла жиром; шия витягнулася і вже не здавалася замалою для великої голови й щелеп. Тіло песика розрослося вшир і вздовж — він став удвічі більшим за собак свого віку.

Ніїва теж витягнувся — став не таким круглим і більше не скидався на м’ячик. Однак його вигляд, на відміну від Мікі, ще підказував, що молоко матері він ссав зовсім нещодавно. Утім, ведмедик уже не був безоглядно доброзичливим, як у перші місяці життя. Кров Сумінітика брала гору, і він уже не шукав укриття в разі бійки — якщо, звісно, цього не вимагала ситуація. Як не дивно, він навіть любив битися, чого не скажеш про більшість ведмедів. Що й казати про відчайдушного Мікі — гідного сина Гели! Саме тому, попри «зелений» вік, обох вкривали шрами, якими міг би пишатися будь-який лісовий ветеран. Кігті ворон і сов, вовчі ікла й пазури ільки лишили пам’ятні відбитки на тілі молодих бійців, а в Мікі до того ж на боці красувалася залисина завдовжки вісім дюймів — на згадку про зустріч із ількою.

У кругленькій голівці Ніїви, що пережив стільки пригод, визрівало бажання заприятелювати з представником свого виду. Така нагода йому випадала двічі, та все псувало те, що інших ведмежат супроводжували матері. Тепер, коли Мікі тягнув його в мандри, Ніїва охоче йшов, маючи на думці ще дещо, крім попоїсти (досі його цікавила суто пожива). Звісно, Ніїва аж ніяк не втратив апетиту. Він міг з’їсти за день більше, ніж Мікі за три: здебільшого через те, що Мікі задовольнявся двома-трьома прийомами їжі на день, а Ніїва надавав перевагу одній трапезі, яка тривала від світанку до сутінок. Дорогою він завжди щось під’їдав.

Достатньо було пройти чверть милі вздовж підніжжя кряжа, щоб опинитися в кам’янистому рівчаку, де протікав мілкий струмок, і поласувати найкращою дикою смородиною в долині річки Шаматава. Кетяги чорнильно-чорних ягід завбільшки з вишню, по вінця наповнених дивовижним соком (ніби от-от вибухнуть), були такими великими, що Ніїва міг набити однією повний рот. В усьому лісі не знайти було смачнішої за ці перестиглі чорні ягоди поживи. Рівчак, який ними ряснів, Ніїва вважав своєю власністю. Мікі теж навчився втамовувати голод смородиною. Тому маршрут пообідньої виправи пролягав саме через рівчак. Ягоди смакували навіть на повний шлунок. Та й до того ж рівчак забезпечував Мікі не тільки перекусом. Тут вешталося чимало молодих куріпок і кроликів — легких жертв із ніжним м’ясцем і п’янким ароматом — і скільки завгодно ховрахів і білок.

Нині, набивши роти першою порцією соковитої смородини, друзі почули звук небезпеки. Помилитися вони не могли: обидва одразу збагнули, що в кущах смородини за 20–30 ярдів щось зашурхотіло. Крадій зазіхав на ягідну скарбницю. Мікі миттю вищирився, а Ніїва наморщив носика й погрозливо загарчав. Друзі підкралися до куща, з якого долинув звук, й опинилися на невеличкій, пласкій, як стіл, галявині. Посеред неї розрослося кілька кущиків смородини — усього завширшки в ярд. Серед чагарників молодий чорний ведмідь — учетверо більший за Ніїву — присів на задні лапи, тримаючи плодовиті гілки передніми, й ласував чорними ягодами.

Тієї миті приголомшений і розгніваний Ніїва не врахував різниці у вазі. Стан у нього був приблизно такий, як у чоловіка, котрий повертається додому і виявляє, що все майно в руках іншої людини. Водночас ведмедикові випала нагода дати прочуханки представникові власного виду, про що він давно мріяв. Мікі, здається, зрозумів. За будь-яких інших обставин, він би поліз у бійку і, перш ніж Ніїва зібрався з силами, вчепився б нахабному чужинцеві в горло. Та з якоїсь причини він закляк, і Ніїва першим кинувся на ворога, який зовсім не сподівався атаки.

Якби свідком нападу став старий кур’єр Макокі, він одразу ж вигадав би ім’я ласому на ягоди ведмедеві — Пітут-а-Вапіс-Кум, що перекладається як «збитий з ніг». Може, ведмідь отримав би зменшувальне прізвисько Піт. Річ у тім, що індіанці крі вірять у доречно підібрані імена, а ім’я Пітут-а-Вапіс-Кум, без сумніву, було дуже доречним і добре пасувало незнайомому ведмедеві.

Коли Ніїва навалився, ведмідь, заскочений із набитим смородиною ротом, гепнувся на землю, як напхана торба. Чужинець виглядав так розгублено, що Мікі, який спостерігав із непереборною цікавістю, не стримав захопленого й схвального виску. Перш ніж Піт, у якого з рота стікав ягідний сік, збагнув, що трапилося, Ніїва схопив його за горло. Почалося найцікавіше.

Борюкання ведмедів, надто молодняку, своєрідне дійство. Їхні бійки нагадують бійки жінок, які тягають одна одну за волосся. У цій грі немає правил. Піт і Ніїва зчепилися й боролися задніми лапами. На всі боки летіли жмутки ведмежої шерсті. Піт, який повалився на спину (першокласна бойова позиція для ведмедя), міг скористатися перевагою, якби Ніїва не встиг хижо вчепитися йому в горло. Ніїва міцно схопив противника зубами й щосили лупцював гострими пазурами задніх лап. Побачивши жмутки вирваної шерсті, Мікі підійшов ближче: всередині у нього все грало. Піт пустив у хід одну задню лапу, потім другу, і Мікі заскреготав зубами. Бійці беззвучно — ані виску, ані буркоту — качалися по землі, а Ніїва не розчіпляв хватки на горлі супротивника.

Каміння, багнюка й шерсть розліталися навсібіч. Галька із шурхотом полетіла рівчаком униз. Навіть повітря тремтіло від бойового запалу. У Мікі, який напружено чекав розв’язки, виникли сумніви й тривога. Вісім волохатих лап хижо дряпалися й билися, противники перекочувалися, крутилися й підминали один одного під себе, як скажені. Тому Мікі ніяк не міг визначити, хто перемагає — Ніїва чи Піт. Принаймні протягом кількох хвилин пес сумнівався.

Раптом він розпізнав рев Ніїви. Рев був слабеньким, та, без сумніву, вказував на те, що Ніїві боляче.

За кілька хвилин придушений важким тілом Піта Ніїва почав усвідомлювати, що переоцінив сили. Піт брав гору саме завдяки розмірам, адже бійцівськими навичками Ніїва, очевидно, переважав. Ніїва продовжував боротися, сподіваючись на сприятливий поворот, доки Піт, зайнявши кращу позицію, не почав роздирати противника на шмаття, завдаючи ударів з боків. За кілька хвилин він зняв би з Ніїви шкуру, якби Мікі не вирішив, що час втрутитися. Ніїва досі не скаржився, гідно приймаючи покарання за нерозважливий напад.

Ще мить — і Мікі схопив Піта за вухо. Схопив сильно й боляче. Сам старий Сумінітик заревів би від болю на місці Піта. Супротивник Ніїви загорлав. Він забув про все на світі й відчував лише біль і переляк — ЩОСЬ страшне впилося у вухо. Дикий рев розітнув повітря. Почувши несамовите горлання, Ніїва одразу збагнув, що не обійшлося без Мікі.

Ведмедик вивільнився з-під огрядного тіла чужинця — і саме вчасно. Рівчаком до них бігла Пітова матір — розлючена, як скажений бик. Ніїва дав драла, щойно ведмедиця на нього кинулася. Вона не влучила й повернулася до сина, який досі ревів. Мікі, тріумфально вгризаючись у вухо жертви, не завважив небезпеки. Він побачив ведмедицю лише тоді, як вона на нього навалилася. У поле зору пса потрапила довга лапа, схожа на велетенську дерев’яну колоду. Мікі ухилився від нападниці, і спрямована проти нього лапа важко опустилася на голову бідолашного Піта. Сильний удар збив ведмедя з лап, і він, як футбольний м’яч, скотився рівчаком на 20 ярдів униз.

Подальшого розвитку подій Мікі чекати не став: прожогом кинувся геть із рівчака крізь смородинові кущі вслід за Ніївою. Друзі дременули з долини так швидко, що протягом 10 хвилин не встигали навіть озирнутися, а коли врешті-решт зробили це, рівчак був уже за милю від них. Вони присіли відсапуючись. Виснажений Ніїва важко дихав, висолопивши червоного язика. На ньому було безліч подряпин, деякі рани кровили, і скрізь звисали жмутки вирваної шерсті. У погляді, який він кинув на Мікі, вгадувалося сумне визнання поразки.