Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Ніїві й Мікі (надто Мікі, синові мисливця) сумна картина сутички, свідками якої вони стали мимохіть, допомогла ще більше розширити світогляд. Вони набули незабутнього досвіду й мудрості, які тепер будуть використовувати разом із правічними інстинктами й спадком своїх родів. Вони навчилися полювати на здобич (Ніїва — на жуків, жаб та ос, а Мікі — на кролика), боролися за життя, пережили кілька змагань зі смертю й вийшли переможцями. Та для того, щоб відкрилися нові перспективи в житті, доводиться вести запеклу боротьбу — таку, як-от щойно розгорнулася в них на очах.

За кілька хвилин Мікі попрямував до місця битви й обнюхав мертву сову Ньюїш. Тепер він не мав жодного бажання тріумфально роздирати її пір’я зі щенячим хижим запалом. Окрім нової мудрості, у нього з’явилися нові навички й хитрість. Доля Міспун і його подруги стала для нього безцінним уроком: безшумність й обережність — понад усе. Тепер Мікі знав, що у світі вдосталь створінь, які його не бояться і не втікатимуть. Песик уже не відчував безстрашного й непримиренного презирства до крилатих бестій. Він усвідомив, що світ створено не тільки для нього і що відвоювати своє місце можна лише шляхом відважної боротьби — такої, яку показали Магіґун і сови. Недаремно ж у жилах Мікі текла кров бійця зі славного роду, що вів коріння від вовків.

Міркування Ніїви були зовсім іншими. Його пращури бійцями не були — вони змагалися лише з представниками власного виду. Ведмеді не нападають на інших звірів, а ті своєю чергою не нападають на ведмедів. Ніїві, волею долі, випало народитися в такому місці, де жодний інший звір не подужає самотужки чи гуртом здолати в сутичці дорослого чорного ведмедя. Таким чином, ведмедик не засвоїв жодних уроків з битви Магіґун із совами. А коли чого й навчився, то запевно обережності. Насправді цікавило його тільки одне — чи не зачеплять Магіґун і сови туші молодого карібу. Зрештою його трапеза лишилася неушкодженою.

Зі свого надійного сховку Ніїва роззирався довкола маленькими круглими оченятами, остерігаючись чергової небезпеки. Мікі обстежував поле битви. Понюхавши тіло сови, песик наблизився до туші Агтіка, а звідти пішов кривавим слідом вовчиці Магіґун, що вів у чагарники. Дорогою він натрапив на тіло Міспуна і далі вже не йшов, а повернувся до Ніїви. Ведмедик тим часом вирішив, що небезпека минула і можна вилазити з укриття.

Того дня Мікі довелося захищати їхнє м’ясо багато разів. Найбільше дошкуляли окаті цокотливі кукші, та й сойки теж. Двічі підкрадався хижий горностай у сірій шубці. Його червоні очі скидалися на гранатові зерна. Мікі накинувся на нього так люто, що втретє той уже не повертався. Ближче до півдня ворони внюхали чи уздріли мертву тушу, та й нумо кружляти над головами Ніїви й Мікі, сподіваючись, що ті нарешті підуть. Натомившись, вороння з обуреним карканням обсіло верхівки дерев на узліссі.

Тієї ночі вовки не повернулися до схилу. Дичини було вдосталь, і ситі вовки подалися на захід у пошуках свіжої здобичі. Кілька разів Ніїва й Мікі чули їхнє виття, але воно віддалялося.

Ведмедика й песика знову огорнула осяйна зоряна ніч. Вони вслухались і вдивлялися в темряву, час від часу провалюючись у сон. Щойно розвиднілося, малі ненажери заходилися набивати шлунки поживним м’ясним сніданком.

Старий кур’єр Макокі, розповідаючи цю історію, обов’язково згадав би про Милосердного Духа. Адже день за днем і ніч за ніччю Ніїва й Мікі, набиваючи шлунки м’ясом і кров’ю Агтіка, росли й ставали сильнішими. До четвертого дня Ніїва так роздобрів й округлився, що, певно, став більшим щонайменше вдвічі, відтоді як випав із човна. Мікі теж почав обростати плоттю. Тепер уже ребра не просвічувалися крізь шкуру. Грудна клітка розширилася, а лапи стали менш кістлявими й незграбними. Ретельно пережовуючи кістки Агтіка, Мікі зміцнив щелепи. Дорослішаючи, він дедалі менше цікавився іграми й дедалі більше відчував мисливський запал. Четвертої ночі до нього знову долинуло завивання вовків, що вийшли на полювання, в якому він почув дикі й манливі нотки.

Тим часом Ніїва ототожнював велике сите пузо з добрим гумором і щасливим життям. Доки було м’ясо, у нього не виникало спокуси полишати схил і долину. Двічі або тричі на день він спускався до струмка і щоранку та щопообіддя (надто перед заходом сонця) розважався, скочуючись зі схилу. Окрім того, він узяв за звичку дрімати після обіду на розгілці молодого деревця. Катання з гірки Мікі не цікавили й видавалися безглуздими, на дерево дертися він не міг, тому почав мандрувати підніжжям гірського кряжа. Він хотів, щоб Ніїва приєднувався до експедицій, тому, перш ніж піти, доконечно впрошував друга злізти з дерева або пропонував звернути зі шляху під час вилазки до струмка — єдиного й незмінного маршруту ведмедика. Однак упертість Ніїви не псувала дружніх стосунків. Мікі надто прив’язався до ведмедика, щоб сердитися. Та й якби дійшло до випробування й Ніїва подумав би, що Мікі не повернеться, то, без сумніву, пішов би за псом.

Стіна між ними почала виростати через дещо сильніше за непорозуміння. Виявилося, що Мікі віддавав перевагу свіжому м’ясу, а от Ніїва — «залежаному». Від четвертого дня рештки туші почали гнити. П’ятого дня Мікі складно було пережовувати м’ясо, а шостого він уже зовсім не міг. Натомість для Ніїви гнильний душок зробив поживу ще смачнішою. На шостий день ведмедик на радощах вивалювався в гнилому м’ясі. Уночі Мікі вперше не зміг спати поруч із другом.

Кульмінація настала сьомого дня, коли сморід решток Агтіка став нестерпним. М’який червневий вітер розносив «пахощі» довкруж, приваблюючи мало не всіх місцевих ворон. Мікі, мов побита дворняга, посунувся вниз до струмка. Коли Ніїва спустився напитися води після сніданку, Мікі почув сморід і відійшов подалі. Агтік і Ніїва тепер майже не відрізнялися — хіба що перший непорушно лежав, а другий рухався. Від обох несло дохлятиною, й обидва добряче «відлежалися». Навіть ворони кружляли над Ніївою, дивуючись, чого він ходить, як живий.

Тієї ночі Мікі спав один під кущем на березі струмка. Він був голодним і самотнім. Уперше за стільки днів песик відчув незмірну велич і порожнечу світу. Він сумував за Ніївою. Він скавулів за ним у зоряну мовчазну ніч, що тягнулася нестерпно довго від заходу сонця до світанку. Сонце вже давно зійшло, коли Ніїва спустився зі схилу. Він добре поснідав, вивалявся у рештках карібу й смердів ще гірше, ніж раніше. Мікі знову спробував покликати його в мандри, та Ніїва волів лишатися й насолоджуватися маленьким щастям. Цього ранку йому не терпілося повернутися до здобичі. Учора він відлякував вороння, а сьогодні воно, здається, намагалося його обікрасти особливо завзято. Ніїва рикнув до Мікі і, втамувавши спрагу, поквапився нагору.

Його шлях пролягав повз каміння, за яким Мікі й Ніїва ховалися, коли спостерігали за битвою Магіґун із совами. Тому заради безпеки він завжди зупинявся на цьому місці й визирав з-за укриття, щоби перевірити, чи все гаразд. Цього разу його очікувала неприємність: туша Агтіка почорніла від хмари вороння. Какак’ю та його незліченна орда трупожерів розривали м’ясо, шумно розмахували крилами й кружляли над Агтіком, як навіжені. Ще одна чорна хмара літала в повітрі, кожний кущик і кожне деревце навкруги хилилися під тягарем ворон. Чорне, як ніч, пір’я виблискувало на сонці, ніби відполіроване. Ніїва ошелешено дивився. Він не боявся, адже не раз відганяв боягузливих злодіїв. Проте такої кількості вороняччя він ніколи не бачив. Під чорною хмарою не було видно м’яса. Навіть земля навколо туші почорніла.

Він вистрибнув з-за каміння й хижо вищирився — так само, як із десяток разів раніше. У повітря здійнялася шалена крилата маса, потемніло, і пронизливе каркання покотилося лісом на цілу милю. Цього разу Какак’ю з могутньою командою не полетів геть до лісу. Численність «війська» підбадьорювала ворон. Смак гнилої туші і манливий запах дурманили їх до безумства. Ніїва був спантеличений. Над ним, за ним — зусібіч кружляли й каркали галасливі птахи, а найхоробріші спускалися долу й били ведмедика крилами. Загрозлива хмара ставала дедалі темнішою і раптом лавиною покотилася вниз. Туша Агтіка знову почорніла, й Ніїва почав задихатися. Він відчував себе похованим під крилами й пір’ям. Ведмедик відбивався, так само як колись від сов. Гострі чорні дзьоби хапали його за шкуру, деякі ворони цілили ведмедикові в очі, деякі тягнули за вуха. За кілька секунд ніс Ніїви обернувся на криваве місиво. Йому забило дух. Малий був засліплений і приголомшений. Кожну клітинку огрядного тіла пронизував пекучий біль. До м’яса йому тепер було байдуже. Тепер він мріяв про одне — розлогу долину, якою можна втекти до лісу.

Зібравши рештки сил, він звівся на лапи і почав пробиватися крізь живу масу, що його оточила. Побачивши, що противник здається, ворони облишили його, щоби продовжити учту. Коли Ніїва дістався чагарників, у яких знайшла останній притулок Магіґун, ворони вже відступили. Усі, крім однієї — Какак’ю. Куценький хвостик Ніїви застряг у його дзьобі, як миша в пастці. Воронячий вождь учепився в Ніїву мертвою хваткою. Він тримався до останнього, доки полонений не забіг глибоко в хащі. Тоді Какак’ю здійнявся в повітря й повернувся до гурту далі шматувати гнилу тушу карібу.

Ніїва потребував Мікі більше, ніж будь-коли. Його світ знову перевернувся з ніг на голову. Ворони добряче його поскубли. Усе тіло горіло. Боліли навіть подушечки на лапах, і Ніїві було тяжко наступати. Ведмедик півгодини ховався під кущем, зализував рани й принюхувався, сподіваючись знайти Мікі.

Потім він спустився схилом до струмка — своїм щоденним шляхом. Та все марно — друга ніде не було. Ніїва рикав і скімлив, намагаючись унюхати запах песика. Він пробігся вздовж струмка і назад, а про тушу Агтіка тепер і не згадував.

Однак Мікі пропав.

Роздiл 10

Мікі відійшов уже на чверть милі і чув каркання ворон, але повертатися не збирався, навіть якби мав підозру, що Ніїва потребує допомоги. Песик змучився від голоду і тепер цікавився тільки їжею. Мікі налаштувався зловити будь-що їстівне, хай би яке велике. Однак йому довелося плентатися добру милю від схилу, щоб спіймати бодай рака. Він перегриз здобич разом із панциром. Пожива допомогла перебити неприємний присмак у роті.