Розділ «Барi, Казанiв син»

Барі підліз під стінку вігвама й, піднявши голову та широко розплющивши очі, став уважно дивитися на свою супутницю. Жоден рух Верби не лишався непоміченим. Вона так і сяяла зі щастя. Її сміх, солодкий і дикий, як пташині трелі, змушував серце Барі пульсувати із шаленою швидкістю. Здавалося, щеня от-от почне радісно стрибати з нею серед квітів.

На якийсь час Непісе наче забувала про Барі. Її дика кров вирувала з безмежної радості від перемоги над керівником факторії з Лак-Бейна. Вона ще й іще уявляла, як той борсається руками-ногами у водоймі, змальовувала образ його в їхній хижі, як він, мокрий і розгніваний, розпитує її батька, куди вона зникла. А батько, знизуючи плечима, каже, що не знає, що, імовірно, втекла в ліс. Їй і на думку не спадало, що, вчинивши так із Бушем Мак-Таґґартом, вона піднесла вогонь до динаміту. Вона й помислити не могла про ту небезпеку, що в одну мить могла збити рум’янець із її обличчя й захолодити кров у жилах. Дівчина не розуміла, що Мак-Таґґарт віднині став для неї найнебезпечнішою загрозою у світі.

Зрозуміло, що Мак-Таґґарт був розлючений. Але чого їй боятися? Батько теж розсердиться, якщо вона розкаже йому, що сталося на краю прірви. Але вона нічого не розповість, інакше він просто вб’є гостя з Лак-Бейна. Керівник факторії видавався дужим чоловіком. Але П’єро був сильнішим. Вона безмежно покладалася на свого батька, і ця впевненість успадкувалася нею від матері. Можливо, навіть просто зараз П’єро відправляє Мак-Таґґарта назад у Лак-Бейн, кажучи, що його місце там, а не тут. Але вона не повернеться в хижку, щоб переконатися в цьому. Краще вона зачекає тут. Батько обов’язково здогадається, де вона ховається, і коли те чудовисько піде, він її знайде. Але як же було б весело жбурнути в нього палицею, коли Мак-Таґґарт ітиме лісом назад!

За деякий час Непісе повернулася до Барі. Вона принесла йому води й дала шматок сирої риби. Кілька годин вони були самі, і що далі, то більше Барі бажав лишатися з дівчиною, іти за нею, хай би куди вона прямувала, тулитися близенько до неї, відчувати дотик її сукні, руки´, чути голос. Але це бажання ніяк не виявлялося. Він ще був лісовим дикуном, чотириногим варваром, напіввовком і напівсобакою, що сидів тихо і смиренно. З Уміском він би грався, з Угуміс’ю — бився, на Буша Мак-Таґґарта оскалився б і вкусив його за найменшої можливості. Але з дівчиною все було інакше. З Барі починало відбуватися те, що колись із його батьком Казаном: у серці зароджувалася любов до дівчини. Якби Верба навіть вигнала його тепер, однаково він не пішов би від неї. Якби юнка кинула його тут одного, то все одно Барі би слідував за нею на відстані. Його погляд був постійно прикований до її обличчя. Вовчук дивився, як вона розклала невелике багаття й приготувала собі рибу. А тоді спостерігав за тим, як дівчина пообідала.

День котився до вечора, коли вона підійшла до нього з цілим оберемком квітів і почала вплітати їх у своє довге блискуче волосся. Потім, граючись, стала жартома бити Барі кінчиком коси. Він щулився під цими м’якими ударами, а тоді дівчина раптом жартома, з веселим сміхом схопила його обома руками за голову й поклала її до себе на коліна, прямо на квіти. Вона розмовляла з ним, гладила його по голові, нагнулася так близько до його морди, що Барі захотілося лизнути її м’яким теплим язиком. Він вдихнув її квітковий дух і ліг не рухаючись, наче мертвий. Вовчук був щасливий. Непісе, дивлячись на нього згори вниз, не могла зрозуміти, дихає він чи ні.

А потім їх перервали. Почувся тріск сухих гілочок під ногами. Через ліс, крадучись, мов дикий кіт, пробирався П’єро. Коли дівчина з вовчуком визирнули з куреня, він уже був біля самого краю галявини. Барі знав, що це не Буш Мак-Таґґарт. І все ж для нього це було чудовисько в людській подобі. В одну мить усе його тіло напружилося під рукою Верби. Він повільно й обережно вивільнився й, тільки-но П’єро наблизився, загарчав. Дальшої миті Непісе підвелася й побігла до П’єро.

— Що сталося, mon père? — стривожилася вона від батькового вигляду.

— Нічого, моя Непісе, — знизав плечима П’єро. — Просто ти розбудила тисячу демонів у серці керівника факторії з Лак-Бейна, от і все…

Чоловік зупинився, побачивши Барі, і вказав на нього.

— Учора ввечері, коли мсьє керівник факторії зловив його в пастку, він укусив мсьє за руку. Рука напухла вдвічі проти звичайного розміру. Я сам бачив, як у нього почорніла кров. Це печіпу.

— Печіпу! — тяжко вигукнула Непісе.

Вона подивилася в батькові очі. Вони були темні, повні зловісного тріумфального блиску, як їй здалося.

— Так, це зараження крові, — сказав П’єро з хитрим блиском в очах. Він глянув через плече й докинув: — Я сховав від нього наші ліки, сказавши, що не можна витрачати жодної хвилини і слід якомога швидше повернутись у Лак-Бейн. І мсьє злякався! Цей диявол чекає мене. З почорнілою рукою він боїться йти сам, тому просив мене супроводжувати його. Послухай, доню, ми підемо до заходу сонця. Але перед відходом я повинен тобі дещо сказати.

Барі бачив, як вони близенько стояли одне біля одного в тіні високих смерек. До нього долинула їхня тиха розмова. Говорив головно П’єро. Нарешті він побачив, як Непісе обняла обома руками двоногого звіра за шию, після чого той пішов назад у ліс. У голові вовчука майнула думка, що Верба ніколи більше не погляне на нього — так довго вона дивилась услід своєму батькові. А коли за деякий час вона все ж таки повернулася до Барі, то вже не виглядала, як та Непісе, що вплітала собі квіти у волосся. Куди й подівся з її обличчя й очей радісний сміх! Вона опустилася на коліна поруч із ним і з несподіваною люттю вигукнула:

— Це печіпу, Барі. Це ти, ти заніс отруту в його кров. І я сподіваюся, що він помре, бо я боюся. Дуже боюся!

Вона здригнулася.

Можливо, саме цієї миті Великий Дух природи допоміг Барі збагнути те, що він мусив усвідомити: відтепер його день згас, а схід і захід сонця на небі для нього вже цілковито залежатимуть від цієї дівчини, чия рука спочивала на його голові. Вовчук тихо заскиглив, спроквола повзучи до неї, аж поки знову не вмостив голову на її колінах.

Роздiл 15

Ще довго після того, як П’єро залишив їх, Верба нерухомо сиділа поруч із Барі. Густі тіні й низький гул на небі пробудили її від страхітливих роздумів через почуте від свого батька. Коли вона підняла голову й подивилася нагору, то крізь відкритий простір над смерековими вершинами побачила чорні хмари, що повільно рухалися небом. Одразу потемніло. У шепоті вітру й мертвій тиші щораз густішого мороку похмуро починалася буря. Цього вечора не помилуєшся гарним заходом сонця. Сьогодні не з’являться ні місяць, ні зорі, тож іти буде темно. І якщо П’єро й керівник факторії не були вже в дорозі, вони ні за що не підуть у непроглядну пітьму, що скоро огорне ліс, а лишаться вдома.

Уперше разом із нею схопився й Барі, ставши поруч. Над ними зазміїлися блискавиці, з краю в край, мов ножі, розрізаючи небо, а за мить пролунав приголомшливий гуркіт грому. Барі відсахнувся, ніби від удару. Він хотів забитися під гілки куреня, але, глянувши на Вербу, побачив у ній щось таке, що надало йому впевненості. Грім знову вдарив. Але цього разу Барі вже не позадкував, дивлячись просто на Непісе.