Розділ «Барi, Казанiв син»

Вона виструнчилась і зорила прямо в густий морок, що його час від часу роздирали блискавки. Відкинута назад красива голова, напіврозтулені вуста, сяйні очі, де читалося нетерпляче чекання, — усе це було схоже на скульптуру богині, що вітає, затамувавши подих, роз’ярілі небесні сили. Можливо, це сталося тому, що вона народилась уночі саме під час бурі. Багато разів П’єро і її покійниця мати розповідали доньці, як у ніч її появи на світ грім і спалахи блискавок зробили весь світ схожим на пекло, як усі струмки повиходили з берегів, а стовбури десяти тисяч лісових дерев повалилися від шаленої бурі. Вони розказували, з яким шумом лопотів дощ по даху їхньої хижки, як цей гуркіт геть заглушив стогін породіллі й перші крики немовляти.

Можливо, саме тієї ночі в Непісе вселився Дух бурі. Вона любила громовицю й блискавки та щоразу дивилася на них, як оце тепер. Буря допомагала їй забувати про все, крім неперевершеної величі природи. Її напівдика душа завжди захоплено тремтіла від громового гуркоту й сяйних спалахів блискавиці. Дівчина могла піднімати до неба оголені руки й сміятися з радості, коли навколо неї бушувала злива. Ось і тепер вона могла б довго простояти на цій галявині, чекаючи зливи, якби скиглення Барі не змусило її відволіктись. І щойно кругом, наче свинцеві кулі, затарабанили перші великі краплі дощу, обоє рушили разом у курінь.

Одного разу Барі вже пережив страхітливу грозову ніч. Це було тоді, коли він сидів, сховавшись під корінь одного дерева, і раптом побачив, як блискавка запалила перед ним інший стовбур. Але тепер вовчук був уже не сам, і тепле й м’яке стискання руки Верби на його голові й шиї наповнили його дивною мужністю. Він тихо гарчав на кожен новий гуркіт грому, навіть хотів схопити блискавку зубами. Під своєю рукою Непісе відчувала, як напружувалося його тіло, і в момент страшної тиші вона почула різке тривожне клацання зубів. А тоді почався дощ.

Він зовсім не був схожий на ті дощі, що їх уже бачив Барі. Це була справжня повінь, що струменіла з чорноти небес. За якихось п’ять хвилин їхній прихисток під ялицевим куренем наскрізь промок. Минуло лише півгодини проливного дощу, а на Непісе не було жодної сухої нитки. Вода суцільними потоками бігла по її тілу, сочилася крихітними струмочками з її промоклих наскрізь кіс, падала з довгих вій, а з ковдри під нею можна було вичавлювати воду, як із квача. Барі почувався так само кепсько, як і тоді, коли він разом із Папаючіс’ю потрапив раптом у водойму, і тому намагався все тісніше притулитися до Верби. Здавалося, минула ціла вічність, доки грім перекотився далеко на схід, а відсвіти блискавки стали такими далекими. Та навіть після цього дощ ішов ще з годину. Потім він припинився так само раптово, як і почався.

Весело зітхнувши, Непісе піднялася на ноги. Вода чвакала в мокасинах, коли вона вийшла на галявину. Дівчина не звертала уваги на Барі, що йшов за нею. Тепер уже над верхівками дерев крізь штормові хмари де-не-де виднілося небо. Ось блиснула одна зоря, за нею інша. Верба стояла й дивилася, як вони з’являлися, доки їх висипало стільки, що й годі було полічити. Було вже зовсім світло, куди й щез той чорнильний морок. Прекрасне зоряне сяйво обпорошило маленьку галявину.

Непісе опустила очі й побачила Барі. Він був уже не на прив’язі, ніщо його більше не стримувало, щоб утекти. Навсібіч нього була свобода. Однак пес стояв спокійно й не намагаючись утекти. Мокрий, як водяний щур, він утупив у неї очі й чогось чекав. Дівчина ступила до нього крок і завагалася.

— Ні, ти не втечеш, Барі. Я залишу тебе вільним. А тепер ми мусимо розкласти багаття!

Багаття! Будь-хто, крім П’єро, сказав би, що вона збожеволіла. У лісі не було жодного сухого стовбура чи бодай гілочки! Навколо себе вони чули суцільне дзюрчання води.

— Що ж, ходімо, Барі, — сказала знову Непісе.

Вологий одяг прилип до її тіла з усіх боків, і вона, наче легка тінь, перетнула мокру галявину й зникла в густій хащі лісу. Барі йшов за нею. Дівчина попрямувала до берези, що її запримітила ще вдень, і стала зривати з неї кору. Надерши повний оберемок, вона принесла його до куреня, висипала там і стала складати сирі гілки, доки не вийшла велика купа. У курені Непісе знайшла пляшку із сірниками. Вона підпалила один сірник і піднесла його до купи з березової кори. Одразу ж спалахнуло невеличке полум’я, так, наче загорівся проолієний папір. Півгодини потому багаття Верби горіло так яскраво, що якби не стіна лісу, що оточувала галявину, то його було б видно навіть із хижки, за цілу милю звідси. Вона не переставала підкладати в нього хмиз, аж доки вогонь досяг висоти у два людських зрости. Тоді вона встромила в м’яку землю дві великі палиці й розтягнула на них ковдру, щоб та швидше висохла.

Так минула їхня перша ніч: шторм, прохолодний глибокий басейн, велике багаття і згодом, коли одяг Верби й ковдра висохли, кількагодинний сон. На світанку вони дуже обережно повернулись у хижку. З труби не йшов дим, а двері були зачинені. П’єро й Буш Мак-Таґґарт пішли.

Роздiл 16

Був початок серпня, коли П’єро повернувся з Лак-Бейна, за три дні до сімнадцятиліття Верби. Він приніс із собою багато подарунків для Непісе: стрічки для волосся, справжнє взуття, яке вона носила час від часу, як ті дві англійки в Нелсон-Гаусі, і, найголовніше, чудову червону тканину на плаття. За три зими, що дівчина їх провела в місії, ці жінки багато чому навчили Непісе. Вони навчили її шити, писати, читати й молитися, і з часом у Верби виникало переконливе бажання робити все так, як вони.

Тож протягом трьох днів Непісе трудилася над своєю новою сукнею й у день свого народження постала перед П’єро в такому вигляді, що йому аж подих перехопило. Вона зав’язала на маківці голови волосся так, як навчила її Івонна, молодша англійка, прикріпивши на зачісці яскраво-червону гілочку дикого льону. Її очі світилися, губи й щоки полум’яніли рум’янцем, а чудове червоне плаття, що ідеально підкреслювало красивий тендітний стан, було зшите саме так, як було модно дві зими тому в Нелсон-Гаусі. Пола сукні сягала трохи нижче колін, а далі — чи то Непісе геть неправильно виміряла довжину, чи їй просто забракло тканини, — ішов, як кажуть французи, coup de maître[23] її туалету: справжні панчохи і яскраві туфлі на високих підп’ятках! Якби її побачили в такому вигляді лісові боги, то, певно, відчули б, як їхні серця завмирають. П’єро обдивлявся її з усіх боків без слів, але усміхаючись. Та коли вона вийшла від нього в супроводі Барі, трішки накульгуючи через тісні туфлі, усміх зник із його обличчя, і воно, як і раніше, стало холодним.

— Mon Dieu, — прошепотів він сам до себе по-французьки, і дальша думка вколола його в саме серце, як гострий ніж: — У неї в жилах ні краплини материної крові. Так, вона справжня француженка, чисте, янгольське створіння.

П’єро змінився, його щось гризло зсередини. Три дні, протягом яких вона займалася пошиттям плаття, Непісе була занадто схвильована, щоб помітити цю зміну, та й П’єро намагався приховати від неї свій стан. Він був відсутній удома десять днів, а коли повернувся з Лак-Бейна, то привіз радісну для Непісе звістку: мсьє Мак-Таґґарт і справді був дуже хворий на печіпу — зараження крові. Ця новина змусила Вербу плескати в долоні й щасливо усміхатися. Але він знав, що керівник факторії неодмінно видужає і згодом знову прийде в їхню хижку на Ґрей-Лун. І коли вже прийде…

Щоразу, як це спадало йому на думку, обличчя П’єро ставало холодним і жорстким, а очі спалахували недобрим вогнем. Він думав про це й у день її народження, навіть коли до нього долинав її радісний, як пісня, сміх. Dieu, попри свої сімнадцять років, вона все ще була дитина, його мала дівчинка! Вона й не підозрювала навіть того жаху, що її чекав. Страх пробудити її назавжди із цього чарівного дитинства утримував його розповісти їй правду, так щоб вона змогла зрозуміти все цілком і повністю. Ні, так не повинно статися. Чоловікова душа палала великою й ніжною батьківською любов’ю. Його маленька донечка сміятиметься, співатиме, гратиметься, а він, П’єро Дю Кен, ніколи не дозволить, щоб у її серце гадюкою заповзло недобре передчуття, що нема-нема, та й зіпсує йому настрій.

Цього дня з південних країв прибув урядовий топограф Мак-Доналд. На його волосся вже давно ліг осінній туманець, з виду він був добродушний веселун, що мав чисте серце. Два дні гостюючи в П’єро, розповів Непісе про своїх доньок, що чекали його вдома, їхню матір — кохання всього його життя, і, перш ніж вирушити на пошуки верхньої межі проростання сосни Банкса, він сфотографував Вербу такою, якою вперше побачив її на вродини: з високою блискучою зачіскою, у червоній сукні, туфлях на високих підп’ятках. Негативи узяв із собою, пообіцявши П’єро, що при нагоді обов’язково надішле їм світлини. Так доля плете химерне й загалом невинне мереживо, що часом переростає в павутину трагедії.

Багато тижнів після візиту Мак-Доналда на Ґрей-Лун було спокійно. Для Барі це були прекрасні дні. Спочатку він ставився до П’єро підозріло. За деякий час — терпляче, аж доки, нарешті, почав сприймати його як невід’ємну частину хижки та Непісе. А за Вербою ж ходив, немов тінь. П’єро з великим задоволенням відзначив цю прив’язаність. «А що, як за кілька місяців він би вчепився в горло мсьє керівника факторії?» — сказав чоловік про себе одного дня.

У вересні, коли Барі вже досяг піврічного віку, він був майже такий великий, як Сіра Вовчиця, і вигляд мав відповідний: ширококостий, довгозубий, з могутніми грудьми й міцними щелепами, що могли вже трощити кістки, ніби палиці. Він був поряд із Непісе, хай би де вона знаходилася. Вони разом плавали в ставку в лісі й у водоймі зі стрімкими берегами. Попервах Барі тривожився, бачивши, як Непісе стрімголов кидалась у воду з того самого місця, звідки якось штовхнула Мак-Таґґарта, але до кінця місяця вона вже привчила його стрибати за нею в цю прірву заввишки у двадцять футів.