Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Дай мені спокій! — насуплено сказав я. — Став я калікою, коли вбив старого турка, який, кульгаючи на костурові, не зміг від мене втекти. Помираючи, він прокляв мене: «Візьми ж мого „колтук-денгенегі“ і стань таким кульгавим, як я!» В цю хвилину мені скрутило ліву ногу і більше не можу її розігнути.

— То все холодна вода, в якій ти стояв, — мовив Ведмідь. — Буває з такими ніжними псами, як ти. Але не бійся. Є серед нас дехто, хто вміє таке лікувати. Перепілко, йди сюди!

Я злякався. Якщо мою ногу оглянуть, то виявиться, що їй нічого не сталося. Я щосили тримав м'язи в напрузі, поки Перепілка мацав, гладив та розтягував мою ногу, аж кістки тріщали.

Потім Перепілка сказав:

— Правда, ногу йому добряче покрутило.

Тоді, забувши про себе, я хотів випрямити ногу… і ще більше злякався. Нога, про яку я збрехав, і справді була скрючена, і я не міг її розігнути.

Покарав мене Господь. Найшла коса на камінь.

Я й справді став кульгавим і не міг ступити кроку без «колтук-денгенегі».

Ех, як проклинав я старого турка, котрий навіки передав мені «колтук-денгенегі».

— Не журись! — сказав Ведмідь, коли побачив, як я страждаю через свою понівечену ногу. — Зате тільки тепер з тебе буде справжня користь. Така людина нам давно потрібна.

Тоді він наказав широкоплечому парубкові, аби той висадив мене собі на шию. Так я попрямував верхи на людських хребтах. Якщо один втомлювався, то пересідав на іншого — і так аж до очаківських лісів. Декотрі з них мстились мені за таке приниження, наспівуючи пісню: «Болить в собаки лапа. Скиглить пес, вколовши лапу у соломі».

В очаківському лісі ми зробили привал і там Ведмідь мені сказав:

— Ну, Баране, ти далі з нами не підеш. Тягнись потроху до Бердичівського монастиря і все там рознюхай, що до чого. Потім прикульгаєш до печери Прес'яка і про все доповіси. Від цього залежатиме, з якими силами нам вирушати, бо я хочу взяти Бердичівський монастир.

Успіх могилівського походу замакітрив голову нашому ватажку. Якщо триста розбійників змогли перебити дві тисячі чоловік, з яких у тисячі були мушкети, то чому б не замахнутися на фортецю, якою був Бердичівський монастир?

А потрапити туди найлегше буде кульгавому.

Це було місцем зустрічі таких калік з далеких земель та й інших країн.

На бердичівському шляху одна процесія наздоганяла іншу, і всі поспішали до чудотворного місця. Обірванці йшли на костурах, заможні їхали верхи на мулах. Прості селяни — на візках, які штовхали їх дружини. Графство подорожувало у каретах на милих складних крісельцях, а городяни на колісницях, запряжених волами — всі до Бердичева.

Бердичів належав білим монахам і був збудований на пагорбі в пониззі долини. Сам монастир був захищений міцними вежами, оточеними глибоким ровом. Біля підніжжя пагорба знаходилось джерело термальної води, яка стікала до рову та давала роботу семиколісному млину. Через рів вів вузенький міст — єдиний вхід в огороджену святиню. Паломники знаходили прихисток в містечку поза мурами монастиря. Яким би великим не було свято, більше ста осіб одночасно туди не запускали, та і місця на більше не було. Якщо ж натовп збирався великий, службу правили цілий день і коли одна сотня заходила через одні ворота, інша сотня через другі виходила. На дворі та на баштах, повсюду знаходились озброєні солдати, котрі слідкували, аби жоден з відвідувачів не проніс крізь ворота зброю.

Боже, у Бердичівському монастирі були казкові скарби. То ж не дивно, що Ведмідь мав на них зуба.

Вівтар зроблений з карбованого срібла і подарований монастирю князем Станіславом. На столі для причастя знаходилась золота табличка з вибитою на ній історією життя графа Лещинського. Ікони викладені мозаїкою з коштовних каменів, золоті кубки та келихи, сяючі від карбункулів дароносиці, старі корони, власники котрих мали вдвічі більші голови за наші. Розп'яття, на котрих важко розгледіти золото під сапфірами та перлами. Дорогоцінні релікварії та срібні шафи, на яких стояли золоті статуї. Далі шедевральної роботи годинники, котрі всі працювали, дзвонили. І серед усієї цієї засліплюючої розкоші, гір скарбів та багатств — ціла купа покинутих костурів тих, хто дивом вилікувався від свого каліцтва.