Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Облогу ми розпочали восени, і я настільки добре її вів, що ми дочекалися грудня. Я тричі змінював позицію василіска і стріляв з такої відстані, що не міг серйозно пошкодити стіни.

Ведмідь постійно дудронів, що треба підійти ближче до башт, бо ж їхні ядра ледве до нас докочуються. Якось, своїм розумом простолюдина, він таки знайшов місце, звідки найкраще вести обстріл по фортеці, і змусив мене встановити там василіска. Я мусив підкоритись. Однак, поки я готував окопи, мені вдалось потайки закопати бочечку з порохом під наземний кошик. Зранку я сказав Ведмедю, що нам варто бути обережними, тому що містяни під нами риють вогневі ями: вночі я чув як вони працювали під землею. Горошинки просто танцювали на шкірі барабану, який я поставив на землю.

Він не схотів мені вірити. Сказав, що розірве того, хто насмілиться робити кротячу роботу. І залишився на наступну ніч, аби особисто спостерігати за обстрілом.

В заховану мною бочечку з порохом я запхав тонесеньку тростинку і крізь неї протягнув вимочену в селітрі тятиву. Треба було бути дуже обережним, бо у Ведмедя був надзвичайний нюх: на відстані пострілу він міг відчути запах гніту ворога, що очікував на нього десь у засідці. А так він не зміг його відчути.

Порох вибухнув у найліпший момент: коли Ведмідь, обпершись на парапет, спостерігав за вистріленим ядром. Так і довелось витягати його за ноги з рову. І хоч нічого із ним не сталося, однак бажання зблизька обстрілювати фортецю в нього вже не було. За моєю порадою ми знову відійшли на дальні позиції.

Я запевняв невдоволених гайдамак, що коли прийдуть зимові заморозки, то усі рови та водостоки замерзнуть і нам буде легко перейти через лід та напасти на мури. Звичайно, я опустив ту деталь, що через термальне джерело вода в ровах ніколи не замерзає, і навіть якщо у нас відмерзнуть вуха та носи, вода все одно не замерзне.

Тим часом прийшло Різдво — очікуване мною у всіх розуміннях. На ланцюжкові носив я вічний календар-годинник базельської роботи.

Безжальним холодом зустрів нас ранок різдвяної суботи. Північний вітер роздмухував сніг, і далі власного носа нічого не було видно. Саме на таку погоду я розраховував.

Обстріл довелось припинити, адже через сніг фортеці не було видно. Гайдамаки позалазили у свої шатра, де пили та грали в кості. Але ж на що вони грали, якщо грошей їм мати не дозволялось? На ляпаси. Хто виграв, той бив. Мені ця гра ніколи не подобалась. Але гайдамакам від неї зносило дах.

В той час, поки з усіх шатрів лунав п'яний гомін, я розлігся у власному шатрі та почав у цей святий день згадувати минулі роки — все, що зі мною сталося. Починаючи з першого дитячого спогаду, коли, сидячи у мами на руках, я зняв з ялинки свого першого чоловічка-медівника, а потім шкодував його з'їсти — таким милим він був. Потім я перенісся до Віспа-огроду і подумав, чи вже готова бетлегемська колиска у моєї милої Мадуш, поки я тут, похований у шатрі, серед снігу, холоду, прислухаюся до тупоту копит, свисту холодного вітру, далекого дзвону?

То у Бердичівськоу монастирі скликали на нічну службу. В декотрих шатрах навколо мене заводили непристойні пісні. В шатрі у ватажка піп наспівував пародію на месу.

Вітер розігнав хмари навколо місяця. У місячному сяйві сотні відьом розлітались навколо, обертаючись дивовижами — це була пора відьомського шабашу. На бердичівських баштах можна було побачити процесію — паломники з ліхтарями йшли у бік монастиря. А вітер, тим часом, розносив колючий сніг навколо, наче пісок.

Аж раптом, я почув кінський тупіт зовсім близько, як колись чув його, прикладаючи вухо до землі. Він досяг гірської стежини, котру вітер розчистив від снігу. Поки неприятель продирався крізь глибокий сніг, тупоту не було так чутно. Це були драгуни князя Вишневецького!

Атаку назначили на цю ніч, знаючи, що п'яні гайдамаки валяються по шатрах.

Я не чекав їх. У темряві всі кішки сірі. І якщо отримаю від якогось драгуна по кумполу, то вже буде запізно пояснювати, хто я такий! Я миттєво вискочив зі свого шатра, накинув плаща та щосили побіг у бік Бердичівського монастиря. Коли я зупинився перевести подих та обернувся у бік табору, то знову помітив відьомський табун, однак тепер вже на землі. Серед цього диявольського божевілля по білому снігу тікали гнані воїнами святого Георгія людські чорні маси. Нічний напад відбувся без жодного пострілу. Що сталося з гайдамаками — мені невідомо. Я знову почав бігти, аж доки дістався берега рову. Стоячи перед воротами, я кричав доти, доки за мною не опустили підвісного моста.

Опівнічна служба якраз дійшла кінця. Ченці з ліхтарями на довгих палицях, очоливши хресний хід, співали величальні псалми, їм підспівували городяни і всі нещасні, убогі, каліки, що прийшли до монастиря.

Як тільки я постав перед ними з криком: «Князь Вишневецький б'є гайдамак!» — уся процесія розбіглася. Припинились усі молитви та псалми, коли натовп заревів «ad arma!»[19]. Всі почали бігти за зброєю, навіть кульгаві, і ті, скачучи на одній нозі, розмахували костурами. В світлі палаючих гайдамацьких шатер тепер вже з башт можна було розгледіти, як розбігаються в різні боки гайдамаки перед воїнами-визволителями. Тепер вже і городянам вистачало хоробрості і, хапаючи до рук все, що попало, усі кинулись на поле битви. Білі монахи йшли попереду натовпу з розп'яттями в руках, а кульгаві тяглися позаду з костурами. Цієї ночі вони розгромили гайдамацьке військо, і навіть тим, кому драгуни вже відтяли голови, повідтинали ноги.

Чи врятувався Ведмідь у цій різанині — цього я не знаю. Знаю тільки, що я врятувався, і все це завдяки Господу.

Так закінчився мій шлях розбійника.

Тут обвинувачений витримав паузу, аби дати перепочити як собі, так і суддям.