Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Безцінною стала для мене моя Мадуш з тієї миті. І які б блага не обіцяла мені доля, чим би не намагалась мене одарувати, я ні на що не проміняв би моє життя з Мадуш, та наш малий будиночок, де вона зустрічала мене піснею, коли бачила, що я повертаюся.

Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.

У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.

Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.