Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Вже здалеку чув я, наближаючись до нашої хатинки, пісню моєї Мадуш.

Відчула добра душа, що я поруч, і вибігла до мене.

Я наче й зараз бачу, яка вона була гарна та щаслива.

Вона вважала, що я там залишусь.

Я не засмучував її. Відтягував правду, яка викличе в неї сльози, до самого прощання. Я знову покину її і піду в далеку та небезпечну дорогу.

Цю одну ніч я хотів провести в щасті.

Спершу я хотів почути як у неї справи. Нехай похвалиться, скільки фруктів засушила, скільки риби навудила, скільки сиру відклала на зиму. Яке гарне полотно зіткала з льону, котрий сама виростила. А потім, червоніючи, вона показала власноруч виготовлені скарби. Крихітну шапочку, вишиту бісером, сорочечки для крихітки, побачивши які, моє серце ледь не вискочило з грудей.

Вона прошепотіла, що коли прийде Різдво, то її бетлегемська колиска теж буде готова.

Ех, як я хотів залишитись тут з нею: назавжди залишитись у Віспа-огроді.

Але не можна. В мене щодо Мадуш були більші плани. Я хотів її звідси витягти, забрати з собою і зробити з неї пані.

Коли вона закінчила хвалитися, прийшла моя черга розповідати, що зі мною сталося за весь цей час.

Ну, в мене були причини вихвалятись. Я зрозумів, що та Мадуш, котра годує голубів у Віспа-огроді, і та, котра ходила з Ведмедем у походи — це дві різні Мадуш. Її проймали дрижаки від розповідей про напад на караван. А ще коли я розповів про свою кульгаву історію, знову посвітліла. І просіяла вона, коли почула про диво мого зцілення і ще більше, коли я передав їй образ Пресвятої Діви, якого отримав від пріора.

На жаль, цей образ приніс їй смерть.

Але і став її спасінням.

Тільки зранку сказав я світлій душі моїй, що час мого перебування вдома закінчився і мені знову треба йти.

Як вона мене зацілувала! Як кидалась мені на шию, а потім в ноги! Не хотіла відпускати. Можливо, вона відчула, що на цьому світі ми вже не зустрінемось. Дарма я її заспокоював, дарма клявся, що повернусь за нею, що йду тільки, аби потурбуватись про її долю. Та вона не повірила. Провела мене по кам'яних сходах до самого кінця і, можливо, навіть повернулась би в печеру, якби на виході не стояв її батько.

Та Ведмідь її прогнав. Лякав тим, що не варто їй знаходитись серед гайдамак, де гуляє забобон, що в кого в кишені є палець ненародженого дитяти, того ані куля, ані меч не візьме.

Вона ще раз хотіла мене поцілувати, але Ведмідь став поміж нами і мовивши: «вже досить було!» підштовхнув мене до виходу.

Я ж, допоки бачив світло, постійно оглядався на мою милу Мадуш, котра стояла посередині круглого проходу. Мені здавалось, ніби свята стоїть в ореолі променів.

Прохід ставав дедалі темнішим, і від цього ореол світився ще дужче. Та от ми зайшли за поворот, і моє видіння зникло. Ще того ж дня чотириста гайдамак та василіск відправились крізь прес'яківську долину. І вночі під сяйвом місяця ми виступили на велику дорогу, на якій не боялися жодного спротиву.