Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Але ж дивись, я віддам тобі свій «колтук-денгенегі».

— І що ж я робитиму з твоїм костуром?

— Дивись, сину, — сказав старий. — Якщо ти знімеш цю підпорку для пахви, то побачиш, що всередині повно золота.

З цими словами він зняв вершечок і висипав жменьку золота собі на долоню. Там мало бути дуже багато грошей. Мої очі засліпило.

— Все це віддам тобі.

Та я знову встояв перед спокусою.

— Мені це нічого не дасть, бабá. У гайдамак закон, що нікому не можна тримати при собі гроші. Що вони награбують, то все віддають вожаку після прибуття до печери Прес'яка, і все це йде в спільну скарбницю. Горе тому, в кого знайшли хоча б один польський гріш. Гайдамаки грабують не кожен для себе, а для спільноти. Гайдамаки ні за що не платять. Тож твоє золото не дало мені б нічого, крім загибелі.

— Ще й як дало б, — сказав старий. — Бачиш, хлопче, ти набагато кращий за інших, молодий ще, і життя це не для тебе. Успадкуєш мої гроші, і зможеш податись у Валахію, де тебе ніхто не знає. Зможеш купити собі село, замок, кріпаків, одружитись. Можливо в тебе вже є молода кохана: зможете жити спокійно та щасливо — не треба буде ховатись по печерах чи лісах.

Ці слова забили мені цвях у голову. Згадалась моя мила Мадуш. Я зможу її забрати з Віспа-огроду і подарувати щасливе, благородне життя, де вона буде справжньою панею! А чому б такому не трапитись? Серед гайдамак я вже прапороносець. Одного разу коли Ведмідь з компанією відправляться в черговий далекий похід, я підпою тих, хто залишиться, і коли вони позасинають, я візьму свою милу Мадуш і ми втечемо. Це була така спокуслива думка, що я ненароком простягнув руку в бік старого турка.

— Але куди ж запхаю це твоє золото?

— Залиш його в «колтук-денгенегі». Коли повернешся до гайдамак, то пожалійся, ніби ногу тобі скрутило від стояння в холодному болоті. Багато з ким трапляється. Коли застудиш сухожилля у холодній воді, навіки можна лишитися кульгавим. Тоді вони від тебе відчепляться, адже негоже гайдамакам тягти за собою кульгавого товариша. А ти зможеш носити скарби під пахвою.

Тоді старий навчив мене, як підв'язувати ліву ногу, класти її на виступ костура і ходити тільки на одній нозі. Я думав про мою Мадуш, за котру міг би дійти на одній нозі і до самого Єрусалиму.

— Бери ятаган у руки, — сказав старий турок і ще навчив мене, як з ним поводитись. — Не рубай ним, наче м'ясник сокирою, а протягуй, наче смичком по скрипці. Я стану перед тобою навколішки. А потім рубай сюди, де стирчить перший хребець. Потім твердо дивись, куди рубатимеш, міцно і рівно тримай ятаган за рукоятку, тоді лезо потрапить точно в ціль.

Він говорив та запевняв мене доти, доки чорт не направив мою руку (чорт завжди ховається за спиною) і я помітив, що за коліна мене обіймає безголове тіло, а безтілесна голова котиться кудись по схилу.

(— Homicidium: вбивство людини, — диктував солтис секретарю.

— Так, але за пом'якшуючих обставин, — втрутився князь, — на прохання самого померлого, згідно з твердженням Корана, та за допомогою чорта, що ховається за спиною.)

— Все одно це було вбивство, — продовжував Х'юго. — І я дуже швидко пошкодував, що зробив це; дорого довелось мені заплатити. Після кривавого вчинку я взяв костура під пахву і спробував шкандибати. Так і кульгав слідом за моїми товаришами.

А вони взяли багату здобич. Хто не втік з каравану, того зарізали. Позрізавши з мулів поклажу, закинули її собі на плечі, адже худоба не пройшла б тими стежками, якими ходили вони.

Коли я підійшов до них з костуром, вони зареготали.

— Що за дідько? — спитав Ведмідь.