Розділ «Шість: Дхиуобхриуо пжулобхать (обвхратьниуо) бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо (знову) в Західній Злабії!) »

Він закрив собою Карлотту і відкрив лезо зубної щітки.

Глава сто восьма

 ртуре, це було просто вражаюче.

Вони бігли.

— Брутально,— сказала Карлотта,— але вражаюче.

Він не відповів.

— Ти мало не зніс їй голову,— продовжувала вона.

— Тихіше,— попросив він.

Вони легко знайшли потрібний корабель. Його було добре видно — пошарпане вантажне судно на двадцять п’ять тисяч тон з написом «Тъедж» на правому борті. Біля сходнів на них чекав Яромир. Він поморщився, побачивши їхній закривавлений одяг, і провів їх у трюм. Там були сотні дерев’яних ящиків, що стояли один на одному. Вони протиснулися вглиб, де Яромир звільнив для них місце і поклав ковдри. Не забув він і про відро з водою. Наказав сидіти тихо. Сказав, що коли дістануться безпечних міжнародних вод, він повідомить.

Вони чекали. Ноги у Пфефферкорна так боліли, що важко було сидіти. Карлотта зробила йому масаж, змила кров з обличчя і рук. Він не знав, чия то була кров,— його або Єлени. Обох, мабуть. Байдуже дивився, як вода її змиває. Час минав. Через вентиляційну систему до них долинали звуки корабельного життя: працювали автозавантажувачі, лебідки, гідравліка і поршні. Запрацював двигун, і корабель затремтів. Нарешті вільні, подумав він. І тоді вони почули гавкання.

— Нас шукають,— прошепотіла Карлотта.

Він кивнув. Зняв ковпачок з дезодоранта-електрошокера і передав їй. Відкрив ножа. Гавкання наближалося, ставало гучнішим і більш нетерплячим. Заскрипіло щось металеве, немов відчинили вантажні двері. Вони почули, як Яромир злабійською голосно сперечається з якимось чоловіком. Собаки скаженіли, гавкання луною розліталося по кораблю. Пфефферкорн відчував, як вони тягнуть людей у їхньому напрямку. Він чув їхній запах. Поміркував і витяг із задньої кишені одеколон-розчинник. Рідина була янтарною і тягучою, немов справжній дизайнерський одеколон. Невідомо, чим він пахне, але на роздуми не було часу. Він відтягнув Карлотту з дороги, витягнув руку з пляшечкою і побризкав бік ящика. В повітрі розпливлася п’янка суміш сандалового дерева і мускусу з легенькою ноткою пряного кедру і бергамоту.

Рідина подіяла миттєво. Гавкання перейшло в скімлення. Пфефферкорн почув, як люди ледве утримували собак, але безрезультатно. Ті вирвалися і кинулися геть, люди побігли за ними, і їхні голоси скоро затихли. Двері вантажного люка одразу ж захлопнулися.

Вони врятовані.

Але радіти було рано.

— Артуре,— сказала Карлотта і махнула рукою.

Він подивився.

Розчинник швидко роз’їдав ящик, дерево зникало прямо на очах. Дошка тріснула, полетіли скіпки. Пфефферкорн, недовго думаючи, упав на Карлотту і вигнув спину. Нижній ящик обвалився, і всі сім, що були зверху, посипалися на нього, і в кожному було не менше п’ятдесяти п’яти кілограмів найкращих у світі коренеплодів.

Глава сто дев’ята

оли він отямився, його нога була загіпсована і підвішена. Руки і торс забинтовані. Голову охоплювала туга пов’язка. Шкіра горіла, немов у лихоманці. Він оглянувся. Він лежав у крихітній кабіні, оточений металевими каністрами і скляними банками. Корабельний лазарет.