Розділ «Чотири: дхиуобхриуо пжулобхать бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Західній Злабії!) »

— Ні, друже, ні! Я знаю цього чоловіка. Він нікчемний дурень, лінивий неук, єдиним талантом якого є вміння відкривати долоні. Ні, я наполягаю, ви маєте дозволити...— Задзвонив телефон. Він на нього глянув і поклав назад до кишені.— Моя дружина. Вибачте. Скажіть мені, з ким ви зустрічаєтесь завтра?

Пфефферкорн назвав функціонера, з яким була призначена зустріч.

— Усі вони недоумкуваті. Розмовляти з ними — усе одне що плювати в океан. Ви повинні дозволити мені... ага,— Фйотор перевірив, хто телефонує.— Перепрошую. Знову моя дружина. Да. Да. Ага, онтешкі уйтх Джихлішкуйк жвікха тай бхонухайа.— Він закрив телефон і соромливо посміхнувся.— Шкода, але мені потрібно бути вдома. Дякую за дуже приємний вечір, мій друже. За ваше здоров’я!

Глава сімдесят перша

то б не обшукав номер Пфефферкорна, він навіть не намагався приховати сліди своєї роботи. Речі були розкидані з такою силою, що можна було припустити, що справжньою метою було не знайти контрабанду, а нагадати йому про його уразливість. Якщо так, то вони згаяли час. Він уже і так почувався ні до чого нездатним. Потинявся номером, підбираючи сорочки, вставляючи шухляди в комод, розправляючи ковдру. Речі, що лежали в головному відділенні валізки, розкидали по всій кімнаті, але потаємні відділення виконали своє завдання: в них нічого не чіпали. Із подивом він помітив, що серед хаосу хтось поправив портрет Жулька у нього над головою.

У кишені він нащупав візитівку, яку вручив Фйотор. Вона була надрукована кирилицею на тоненькому папері. Там було ім’я, номер телефону і ще два слова: «пэржюнилниуии зкхжкуржубвудх». Приватний екскурсовод. Ще б пак, подумав Пфефферкорн. Він засунув картку в примірник «Василія Набочки», що лежав у номері. Відкрив пляшку води на столику і відпив. Щось його тривожило. Хотілося стукати в двері. Скільки іще чекати, доки він її знайде? Максимум кілька днів. Але руки у нього були зв’язані. Не можна було відступати від сценарію, що водночас і дратував своєю обмеженістю, і зводив з розуму своєю невизначеністю. Контакт міг з’явитися будь-якої миті — сьогодні, завтра, через день. Він розстебнув сорочку і потягся до вентилятора.

Той не працював.

Він підняв слухавку і набрав номер.

— Месьє?

— Так, це Артур Пфе... Ковальчик з номера сорок чотири.

— Так, месьє.

— Я просив новий вентилятор.

— Так, месьє.

— Ви його або не принесли, або він теж зламаний.

— Вибачте, месьє.

— Тут дуже жарко. Чи не могли б ви прислати іще один?

— Так, месьє. На добраніч.

— Гей, заждіть!

— Месьє?

— Чи мені ніхто не телефонував?