Розділ «Чотири: дхиуобхриуо пжулобхать бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Західній Злабії!) »

Переконавшись, що все благополучно пережило подорож, Пфефферкорн поставив на місце фальшиві панелі і пішов прийняти прохолодний душ. Вода була брудною і гарячою, рушник мало не обідрав шкіру. Над унітазом висів іще один портрет Жулька, що хмурився на Пфефферкорна, доки той стояв перед тріснутим умивальником і витирав фальшиві вуса. Вони були брунатними, кольору його волосся в молодості. Власне, вони дуже нагадували ті вуса, які він відпустив у коледжі. І щоб їх зголити, він мав усі підстави: вони йому не личили. У Білла було достатньо і щік, і мужнього підборіддя, щоб відростити скільки завгодно волосся. Але не у нього. Пфефферкорн провів під носом пальцями. Густі, жорсткі вуса, і схожі і не схожі на його власні. Синя Борода доклав чимало зусиль, щоб їх створити.

Доки він очікував, коли піт перестане заливати очі, оглянув інші вигоди кімнати. Тут була лампа, годинник біля ліжка, вентилятор, що гойдався, батарея, з якої вже почала облазити фарба, втім щонайменше іще три місяці, і вона не знадобиться. Якщо він затримається так надовго, боже борони. Він переконався, що вентилятор надійно прикручений, і ввімкнув його. Той не працював. Пфефферкорн підняв трубку дискового телефону і набрав нуль.

Адміністратор відповів улесливим «Месьє?» Пфефферкорн попросив замінити вентилятор, і його запевнили, що заміну негайно принесуть. Стіна в голові ліжка забряжчала. На жаль, ці звуки були йому добре знайомі: ожили труби з гарячою водою. У старій квартирі саме так і було, немов сусіди почали стріляти. Навіщо комусь у готелі здалась гаряча вода? Але тут йому спало на думку, що вся вода в готелі, схоже, була гарячою, подобається це гостям чи ні. Брязкіт був гучним і ритмічним. Від нього портрет Жулька на стіні вібрував і підстрибував. Щоб заглушити звук, довелося пошукати пульт від телевізора. На екрані з’явилася сувора молода жінка в огидній формі і пілотці на туго стягнутому волоссі. Вона стояла перед паперовою погодною малою і рапортувала про прогноз погоди на найближчі п’ять днів, прикріпляючи до мапи маленькі паперові сонечка. Голос у неї був іще гіршим за брязкіт, тож Пфефферкорн вимкнув звук і змирився.

У верхній шухляді столика біля ліжка він знайшов схвалений урядом примірник західно-злабійського «Василія Набочки». Сів на ліжко і почав гортати сторінки, чекаючи, доки принесуть новий вентилятор. Поему він знав, бо вона відіграла велику роль у його фіктивному житті, як і в житті кожного справжнього злабійця. В ній розповідалося про героїчну подорож князя Василія, позбавленого спадщини, в пошуках магічного коренеплоду, який зміг би вилікувати його хворого батька, царя. Шедевр мандрівного барда Зтанізлаба з Тзажксту нагадував Пфефферкорнові «Одіссею», поєднану з «Королем Ліром», «Гамлетом», «Едіпом» та розбавлену тундрою і козами. Перші два томи Гурвіца були присвячені обговоренню історії та символізму, і цієї інформації мало вистачити для розуміння сучасної ситуації, оскільки злабійський конфлікт узяв початок з кривавої ворожнечі з приводу того, де знайшов свій вічний спокій головний герой. Східна Злабія стверджувала, що князь Василь похований на сході. Західні злабійці були переконані, що його поховали на заході. Закінчення поема не мала, тож лишалося мало надії вирішити цю суперечку. Кожна сторона влаштовувала власний парад у день, який уважався річницею смерті князя. Часто над бульваром Г’єзнуій лунали постріли і пролітали коктейлі Молотова. І це за мирних часів. У найгірші миті брат ішов на брата, коза на козу. Якщо вірити Гурвіцу, за всі ці роки загинуло сто двадцять одна тисяча людей,— неймовірна цифра, якщо врахувати, скільки всього населення в цих країнах.

Він поглянув на годинник. Минуло п’ятнадцять хвилин, а вентилятор йому так і не принесли. Він знову зателефонував адміністратору. Той вибачився і сказав, що скоро вже принесуть. Пфефферкорн повісив трубку, знову взяв поему і відкрив на першій-ліпшій сторінці. Він захоплювався і жалів людей, таких відданих своїй культурній спадщині, що вони були готові чотири сторіччя різати одне одного через якесь вигадане місце поховання. В Америці такого не могло статися, бо американцям бракує зацікавленості власною історією. Все американське підприємництво базується на відкиданні баласту минулого заради чогось великого у майбутньому. Цікаво, чи з цього вийде роман? Брязкання стихло, портрет Жулька покосився. Пфефферкорн не став його поправляти. Майже одинадцята, час для першої зустрічі. Він вимкнув телевізор, одягся і поквапився вниз.

Глава шістдесят дев’ята

к частину прикриття Пфефферкорна організували зустрічі з урядовцями, що зацікавили б його, коли б він дійсно бажав експортувати добриво. Пфефферкорн стояв серед інших прохачів у вестибюлі з ліпниною і чекав, доки його викличе кремезна жінка, що більше годилася б для охорони входу в печеру. Однорукий слов’янин у шинелі з неприємним запахом, що аж бряжчала від військових прикрас, насвистував і посміхався в стелю. Мати з відсутнім поглядом не звертала уваги на хникання своєї сповитої дитини, за що парочка бабусь, які перебирали чотки, скоса на неї поглядали. Цікаво, яке відношення ці люди мали до другого помічника заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження? Відповідь Пфефферкорн отримав, коли з’явилася жінка-троль і поманила його пальцем, а він махнув солдату: тільки після вас. Слов’янин посміхнувся, свиснув, але і з місця не зрушив. Та й ніхто інший не ворухнувся, тож Пфефферкорн зрозумів, що викликають саме його. Решта увійшли всередину, просто щоб перечекати спеку.

— Товаришу! — другий помічник заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження, привітав його поцілунком, від якого на вусах Пфефферкорна лишилися вологі сліди.— Сідайте, будь ласка, сідайте! Передаю вам щирі побажання процвітання і партнерства між нашими двома націями. Так, сідайте, будь ласка! Ні, я наполягаю: я постою. Я і так довго сидів, еге ж? Це не дуже добре для сідниць. Що? Так, так. Будь ласка! За ваше здоров’я. «Трійничка», га? Ми кажемо: першу пляшку за хворих, другу пляшку за здорових, наступну пляшку за померлих, а четверту пляшку знову за живих. Га? Га? Ха! За ваше здоров’я. Мені дуже приємно отримати заяву на експорт відходів. За ваше здоров’я. На жаль, мушу повідомити, що ця заява неповна. Так, десять тисяч вибачень... За ваше здоров’я. Відсутня оплата за заяву, відсутня документація про цілі заяви, нотаріально завірена заява про те, що ви не укладатимете згоди з іншими сторонами, і багато чого іншого. Процес потрібно ініціювати згори. Будь ласка, не засмучуйтесь. За ваше здоров’я. Що? Ні. Прискорити неможливо, неможливо. Що? Ні. Неможливо. Що? Я пораджуся. Неможливо.— Він поклав хабаря до кишені.— За ваше здоров’я!

Пфефферкорн, п’яно похитуючись, вийшов на палюче сонце і вступив у переговори зі смердючими вулицями, повними собак, котів, курей, кіз, дітей, заводських робітників, селян, кишенькових злодіїв, солдатів і сільських жінок на допотопних велосипедах. Різноманітність облич видавала сторіччя завоювань, підкорень, шлюбів з людьми інших національностей. Очі у них були вузькими чи круглими, крижано-блакитними чи каламутними. Відтінок кольору обличчя коливався в діапазоні від насиченого коричневого до золотисто-бежевого. Фігури були грубо вирізаними, кістки — тонкими і ховалися під купою плоті чи під туго натягнутою, немов барабан, шкірою. Стільки облич, і всі вони були схожі лише через напружений вираз недовіри і покори. Стільки облич, а того, що він шукав, немає.

«Карлотто,— подумав він, я приїхав по тебе».

За квартал він натрапив на юрбу, що зібралася подивитись, як трійко чоловіків без піджаків лагодила зламаного воза, але скоро всі розійшлися, розчаровані, що домкрат витримав і нікого не розчавило до смерті. Він повернув на незамощену алею, що виходила на широкий, щоправда, весь у ямах, бульвар, прикрашений плакатами, які вихваляли чесноти фізичної праці. Хатинки з очеретяними дахами, сараями для кіз і пониклими городами межувала з бетонними монстрами радянської епохи. «МІНІСТЕРСТВО ФАКТІВ»,— прочитав Пфефферкорн. «МІНІСТЕРСТВО МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ», «МІНІСТЕРСТВО ВЗУТТЯ», «МІНІСТЕРСТВО ДОВГОЛАНЦЮГОВИХ СПОЛУЧЕНЬ ВУГЛЕЦЮ». Визначити пріоритети держави дуже легко. «МІНІСТЕРСТВО БЕЗПЕКИ» було блискучим та імпозантним, як і «МІНІСТЕРСТВО ПОЕЗІЇ». До вестибюлю «МІНІСТЕРСТВА КОРЕНЕПЛОДІВ» уліз би фонтан п’ятнадцять футів заввишки. На потрісканому фасаді «МІНІСТЕРСТВА ТРАНСПОРТНОГО КОНТРОЛЮ» висів плакат із портретом загиблого Жулька і слоганом: «Справа революції живе!»

Хоча, коли він вийшов після своєї наступної зустрічі з помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів, день уже повернув на вечір, сонце іще трималося високо в небі, і спека дратувала так само, як і вранці. Пфефферкорн сів на бордюр і опустив голову між колінами. У порівнянні з розпиванням «трійнички» віч-на-віч із помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів частування в кабінеті другого помічника заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження, було дитячою забавкою. Пфефферкорн навіть і гадки не мав, як тепер знайти дорогу до готелю. Вирішив поспати на узбіччі. Температура мало чим відрізнялася від температури в його номері. Тож яка різниця? Він згорнувся калачиком. За мить його вже піднімали на ноги двійко солдат і вимагали показати документи. Він витяг перепустку туриста. Вони наказали йому йти до «Метрополю», і коли він пішов не в той бік, підхопили під руки і потягли в потрібному напрямку. Хитаючись, він пройшов через вестибюль, змусив розступитися купку старих дідуганів і мало не впав на стойку адміністратора, штовхнувши її так, що загойдався портрет Жулька на стіні.

Адміністратор поправив портрет.

— Сподіваюсь, месьє чудово провів день.

— Для мене є повідомлення? — запитав Пфефферкорн.

— Ні, вибачте,— адміністратор сховав гроші в рукав, передав Пфефферкорну ключ від номера і жестом запросив до їдальні.— Будь ласка, месьє, пригощайтесь. Вечеря на вас чекає. Шведський стіл.

Китайський бізнесмен монополізував самовар. Пфефферкорнові не терпілося закинути щось у неспокійний шлунок, тож він переглянув, що пропонують, і зупинився на пирогах з коренеплодами і козячим сиром, який нарізала на невеличкі кубики сувора жінка в гумових рукавичках. Більше одного шматочка вона давати відмовилася. Він поліз за грошима.

— Е, друже, ні, ні.

Говорив огрядний чоловік у брудній спортивній куртці. В одній руці він тримав щербату тарілку з пирогом, на якому танув шматочок жовтуватого сиру. Під іншою рукою був затиснутий портфель. Він посміхнувся, утворивши три нових підборіддя.

— Дозвольте мені,— і він швидко заговорив до сирної дами злабійською.