Розділ «Два: Комерція »

Знову запала тиша.

— Вибач,— сказав він.

— Дурний, я тебе вже давно вибачила.

Підійшов офіціант з меню десертів. Коли він відійшов, Пфефферкорн наважився поставити питання, що весь цей час не давало йому спокою.

— Ти читала?

Вона не підняла очей від меню.

— Звісно.

Мовчання.

— І? — запитав він.

Вона поглянула на нього. Відкашлялася.

— Ну, як я вже казала, я не дуже знаюся на трилерах. Крім твого, я читала лише Біллові. Тож порівнювати не можу. Але мені здається, твоя книга дуже гарна.

Він почекав.

— Оце й усе?

— Не перетворюйся на письменника. Я ж сказала, що вона дуже гарна.

Він не просив його хвалити. Йому потрібна була реабілітація. Пфефферкорн уважно роздивлявся Карлотту, поки вона вголос розмірковувала, чи замовляти десерт. Шукав підказку. Стурбованість в очах. Міцно стиснуті губи. Погано замасковані жести прихованої огиди. Він чекав і чекав, а вона, здається, тільки і думала, чи вартий полуничний сабайон усіх отриманих калорій. Спочатку він не дозволяв собі сприймати те, що відбувалося. Але воно відбувалося, і під «воно» він мав на увазі «нічого». Нічого не відбувалося, бо вона і гадки не мала, що він зробив. Саме так і буває в поганих романах, проте це правда. Раптом він подумав, що те, що відбувається в поганих романах, імовірніше трапляється в реальному житті, ніж те, що відбувається в гарних романах, бо гарні романи збільшують реальність, а погані на неї спираються. В гарному романі мотивація Карлотти була б набагато складнішою, ніж здавалася. В гарному романі вона б притримала свої звинувачення, а пізніше висунула б їх, щоб отримати неочікувану кінцівку. В поганому романі життя вона просто нічого не знала. Тут його хвилювання і скінчилося. Те, що її не цікавили «Криваві очі», було не так уже й важливо. То ж була не його книга. Йому захотілося стрибати і співати. Він у безпеці. Він вільний.

— Сеньйоро?

Карлотта віддала меню і замовила капучино.

— А ви, сеньйоре?

— Те ж саме,— сказав Пфефферкорн.

Офіціант пішов.