Розділ «Два: Комерція »

— Артуре, будь ласка. От дурний. Він же дивний, як тридоларова банкнота.

Пфефферкорн із полегшенням зітхнув.

— У будь-якому разі,— продовжила вона,— не думаю, що ти маєш право скаржитися. Не схоже, щоб ти був поруч.

— Вибач.

— Я винна в цьому не менше за тебе,— зітхнула вона.— Ми як діти, еге ж?

Він посміхнувся.

— Дай мені хвилинку обмитися,— сказала вона.— А тоді все мені розкажеш.

Глава двадцять дев’ята

они повечеряли в тому ж італійському ресторанчику, заказали те ж вишукане вино, наїлися макаронів. Йому здавалося, що він ніколи не бачив її такою прекрасною. Грубуваті риси її обличчя пом’якшувало мерехтливе полум’я свічок.

— Мабуть, ти був дуже зайнятий,— сказала Карлотта.

— Час від часу.

— Ти був у місті,— продовжила вона.— Я бачила плакати в книжкових магазинах.

За вечерею він розслабився, але під її пильним поглядом знову роздулася повітряна кулька страху, більш ніж раніше. Знайти б таку шпильку, щоб проткнути ту кульку і позбавитись страху.

— Ти не телефонував,— сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Чому?

— Не хотів тебе засмучувати.

— Чим би ти мене засмутив?

— Ми розсталися не на приємній ноті.

— Тим більше приводів зателефонувати.