Розділ «Два: Комерція »

— Так, але...

— Вважаю, що для мене це необхідний крок. У художньому сенсі.

— Добре, але хай там як, ти маєш пам’ятати, що люди мають певні сподівання.

— Якщо мені не подобатиметься, то гарної книжки не вийде.

— Сто відсотків. Із цим я не сперечаюся. Просто кажу, що з перспективи твоїх читачів, чи буде це саме те, що я купую у А. С. Пепперса? І відповідь, так, відповідь, коли будемо чесні,— не зовсім.

— І саме тому книжка погана?

— Хто сказав, що погана? Це твоє слово. Ніхто не сказав, що вона погана. Я сказав би, інша.

— У цьому ж і полягає мистецтво,— сказав Пфефферкорн.

Агент ущипнув себе за носа.

— Будь ласка, давай не вдаватися до теорії.

— І для такої книжки знайдеться своя аудиторія,— не відступав Пфефферкорн.

— Я й не кажу, що не знайдеться.

— Я б таку читав.

— Не всі такі розумні, як ти.

— Чому ж тоді ми наполягаємо, що розуміємо інтелект американських читачів?

— Я не кажу, що таких людей немає, еге ж? Питання ось у чому: чи є читачі твоєї книги твоїми читачами? Ти ж починаєш не з нуля. Людям відомо ім’я А. С. Пепперса. Вони знають, що він пише, і вони про це пам’ятають, коли відраховують свої двадцять чотири дев’яносто п’ять. Роман — це контракт. Це обіцянка читачеві від письменника. Ти просиш людей довіряти тобі. Але... Я розумію твої почуття щодо цього. Не кажу, що так не можна робити. Просто кажу, що є певні сподівання.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Якщо хтось і зможе підтримати цей проект,— сказав агент,— то тільки ти.

— Я ціную таку довіру.

— Це моя робота.— Він досі навіть не поглянув на свою тарілку.— Отже, коли я зможу прочитати кілька сторінок?