Розділ «Один: Мистецтво»

— Місіс де Валле,— втрутився молодик з рацією.— Ми майже готові.

— Так, звісно.— Карлотта простягнула Пфефферкорну руку, і вони пішли до могили.

Глава одинадцята

фефферкорн стояв поруч із Карлоттою увесь час. Він чудово розумів, що всі на нього витріщаються, гадаючи, хто це такий. Щоб не звертати на них уваги, він занурився думками в минуле. Вони з Біллом навчалися разом із сьомого класу, але здружилися, лише коли почали працювати над шкільною газетою в старших класах. Кожен із хлопців знайшов свою противагу. Дуже скоро вони стали нерозлийвода: кремезний добродушний поляк і худий мінливий єврей. Пфефферкорн називав Білла «козаком». Білл називав Пфефферкорна єврейським ім’ям, Янкель. Пфефферкорн рекомендував приятелеві, які книжки читати. Білл схвалював грандіозні мрії друга. Пфефферкорн редагував твори Білла. Білл підвозив Пфефферкорна додому, якщо доводилося затримуватися, закінчуючи макет. У випускному класі Пфефферкорна призначили головним редактором. Білл став комерційним директором.

Батьки Білла могли дозволити собі послати сина до приватного коледжу, але хлопці домовилися разом поступати до державного. Вони крутилися в тих самих, мистецьких колах, до яких так тягнуло Пфефферкорна. То були хвилюючі часи, й епіцентром контркультури був кампусний літературний журнал. Пфефферкорн піднявся до головного редактора. Білл виконував обов’язки менеджера з реклами.

На одній з вечірок Пфефферкорн зустрів високу дівчину з римським носом. Вона вивчала хореографію. Дівчина прочитала кілька його оповідань, і її вразив його словниковий запас. Він збрехав, що цікавиться танцями. Закохався у неї одразу ж, але йому вистачило здорового глузду тримати почуття при собі, і це було правильно, як виявилося пізніше, коли він познайомив її з Біллом, і дівчина закохалася в приятеля.

Після закінчення коледжу вони втрьох винаймали квартиру. Пфефферкорн працював на пошті й ледь перебувався. Увечері вони з Біллом грали в карти або «Скраббл», а Карлотта пекла млинці чи готувала рагу. Вони слухали платівки, покурювали травку. А тоді Пфефферкорн сідав за друкарську машинку і якомога голосніше клацав клавішами, аби заглушити звуки, що лунали з кімнати, де кохалися Білл з Карлоттою.

Він пригадав, коли Білл уперше продемонстрував свій літературний талант. До цього Пфефферкорну здавалося, що у кожного в цій дружбі своя роль, і йому було дуже ніяково сідати й читати оповідання, написане Біллом знічев’я. Пфефферкорн боявся, що те буде або ж чудовим і викличе заздрощі, або ж геть поганим і стане причиною сварки. Твір опинився десь посередині, і Пфефферкорн відчув полегшення, що може чесно і з ентузіазмом підкреслити сильні боки оповідання і водночас зберегти свою домінуючу позицію. Він навіть запропонував відредагувати текст, і Білл охоче вчепився за цю пропозицію. Пфефферкорн розтлумачив це завзяття як визнання того, що Білл і досі вважає його, Пфефферкорна, кращим письменником і радо підхопить будь-яку перлину мудрості, яку кине Пфефферкорн.

Яким же наївним він був! Пфефферкорн мало не розсміявся вголос. Стримався завдяки стуку грудочок землі, що їх лопатою накидали на могилу.

Понад годину Карлотта тиснула руки і цілувала щоки всіх, хто прийшов висловити своє співчуття. За її проханням Пфефферкорн тримався поблизу.

— Неймовірний чолов’яга,— сказав Люціан Сейворі.

Пфефферкорн погодився.

— Неймовірний письменник. З першого ж рядка тієї першої книги я зрозумів, що він особливий. «Сейворі,— сказав я,— Сейворі, перед тобою щось рідкісне. Перед тобою талант».— Сейворі покивав, погоджуючись із власною думкою. Потім покосився на Пфефферкорна.— Ви, мабуть, і не здогадаєтесь, скільки мені років.

— Ну...

— Дев’яносто вісім,— продовжив Сейворі.

— Ого,— відповів Пфефферкорн.

— У листопаді виповниться дев’яносто дев’ять.

— Не виглядаєте на свій вік.

— Звісно, в біса, не виглядаю. Та справа не в цьому. Справа в тому, юначе, що я завжди був поряд. Апдайк, Мейлер, Фіцджеральд, Еліот, Паунд, Джойс, Твен, Джозеф Сміт, Золя, Фенімор Купер. Я знав їх усіх. Панькався з усіма трьома Бронте. І дозвольте мені сказати, ніколи не зустрічав такого письменника, як Білл. І ніколи більше не зустріну, навіть якщо доживу до ста.

— Гадаю, це цілком імовірно,— сказав Пфефферкорн.