Розділ «Один: Мистецтво»

— Я не хотів.

— Я знаю,— і вона знову взяла його за руку.— Отже, тобі подобається Пол?

— Я просто в захваті,— збрехав Пфефферкорн. Вона посміхнулася.

— Не знаю, що ви там собі надумали,— продовжив він,— але я хочу зробити свій внесок у весілля.

— Тату! Дуже мило з твого боку, але в тому немає потреби. Ми вже про все подбали.

— Будь ласка. Ти моя дочка. Не можу ж я лишатися осторонь.

— Родина Пола уже запропонувала свою допомогу.

— От і я свою пропоную.

Доньчине обличчя скривилося, як від болю.

— Але ж... ми про все вже домовилися, правда.

Пфефферкорн зрозумів, що йому відмовили через жалість. Вони обидва чудово розуміли, що він не міг витрачати гроші на весілля. І що він мав на увазі, коли сказав, що не може лишатися осторонь? Що він міг зробити? Паркувати автівки? Він відчув приниження і від її відмови, і від власної неспроможності. Опустив очі на свої вузлуваті пальці, і за столом запанувала тиша.

Дочка мала рацію: десерти були анітрохи не солодкими. Пончики, які замовив Пфефферкорн, мали смак і текстуру пресованого піску. В кінці вечері він спробував заплатити, але Пол уже віддав офіціанту свою кредитку, коли повертався з убиральні.

Глава шоста

а газетних та книжкових стелажах в аеропорту красувалися романи Вільяма де Валле. Через кожні десять ярдів Пфефферкорн проходив повз високу картонну стійку, котру вінчало збільшене офіційне фото Вільяма, на якому відомий автор позував у плащі на тлі темних голих дерев. Пфефферкорн, який приїхав за годину до свого рейсу, зупинився і подивився на фото. Теж мені, Вільям де Валле, подумав він.

— Прошу,— торкнувся плеча якийсь чоловік.

Пфефферкорн відступив, щоб той міг узяти книгу.

Тридцять років поспіль Білл, без жодних прохань і зволікань, надсилав Пфефферкорну підписані примірники своїх романів. Колись давно Пфефферкорн радів за свого друга, був удячним, що Білл виділяє його з-поміж інших, щоб поділитись успіхом. Але з часом успіх Білла зростав, а застій Пфефферкорна ставав усе більше очевидним, подарунки перетворилися на жорстокий жарт. Пфефферкорн уже давно перестав читати ці книжки — трилери йому не подобалися, а останнім часом він викидав пакунки прямо в сміття. Потроху він і старих книжок позбувся. Сьогодні перші видання ранніх романів, що вийшли невеличким накладом іще до того, як ім’я Вільяма де Валле стало брендовим, продавалися за чималу суму. Пфефферкорн відмовився від прибутку, передавши книжки місцевій бібліотеці чи просто сунувши їх до торби незнайомця в автобусі.

Стоячи перед крикливою вітриною, Пфефферкорн відчув, що трохи заборгував Біллові. Купив книжку в твердій обкладинці, попрямував до виходу до свого літака і всівся читати.

Глава сьома

ридцять третій роман у серії розповідав про спецагента Річарда «Діка» Стаппа, блискучого, непереможного чоловіка на службі у туманного, але так і не названого уряду, єдиною метою якого було заповнити порожнечу на сторінках трилера. Пфефферкорн легко впізнав формулу. Стапп, припустимо уже у відставці, виявляється причетним до складної справи, що включає одну або кілька з наступних деталей: убивство з політичних мотивів, атака терористів, загублена дитина, викрадення дуже важливих документів, що, коли публіка дізнається, можуть спровокувати ядерну війну. Дуже часто він починає займатися справою попри власну волю. «Як мені остогидла ця клята робота»,— час від часу заявляє агент. Цікаво, чи в реальному житті хтось заявляє про свої думки? І коли так, чи хтось вигукує, вставляє зауваження, щебече, вступає до розмови, подає голос, гуде чи протестує? Люди говорять собі та й усе. Хто важко зітхає? Чи стогне? Хто стримує сльози, що підступають до горла? Кілька разів Пфефферкорна так дратували слова, що він закривав книгу. Після того як Стаппа долучали (затягували, заманювали, вплутували) до справи (павутиння, коловороту, вихру), він дізнавався, що таємниця, яку він узявся розкрити — лише верхівка айсберга. Під нею ховався набагато більший злочин, який витягував з минулого Стаппа цілу низку огидних подій, ще й впливав на особисте життя агента. З прикрою частотою того звинувачували в злочинах, які він не коїв. Син Стаппа, наркоман, з яким агент не підтримував зв’язків, бо був нікчемним батьком, занадто зайнятим рятуванням світу, щоб пограти з хлопцем в м’яча, відвідати шкільну виставу тощо, завжди втрапляв у якісь халепи. Заплутаний сюжет доповнювали довгі діалоги, що складалися переважно з навідних запитань. Потяги і літаки завжди відправлялися за розкладом і завжди прибували саме туди, куди і мали прибути, дозволяючи Стаппу долати величезні відстані за неймовірно короткий час. Незважаючи на те що через усі ці перипетії він майже не їв і не спав, коли потрібно було зайнятися коханням із вродливою жінкою, сил у нього завжди вистачало. Якщо він потрапляв у полон, тікав завдяки своїй винахідливості. Друг опинявся ворогом і навпаки. Подія або деталь, що спочатку здавалися неважливими, відігравали вирішальну роль. Урешті-решт герой був змушений робити, на перший погляд, неможливий вибір, і часто до цього була причетна та сама вродлива жінка. І він його робив, хоча доводилося чимось жертвувати. Тож, хоча Стапп і був фізично невразливим, душа його була вкрита емоційними шрамами. Або жінка його зраджувала, або він її кидав, щоб не наражати на небезпеку. «Ти як той метелик,— бубонів він собі під носа.— Зваблюєшся тим, що може тебе знищити». Тоді він переконувався, що справедливість узяла гору і всі крапки над «і» розставлені, хоча і всупереч логіці і загальноприйнятим правилам судової системи. В кінці історії Стапп знову перебував у бігах, його ім’я було замараним, героїзм лишався невизнаним, і на п’яти йому знову наступали демони.