Розділ «Один: Мистецтво»

— Гаразд. Завтра?

— Ні, не підходить. Пол працює допізна.

— Чим...— Пфефферкорн завагався.— Чим він займається, нагадай?

— Він бухгалтер. П’ятниця підійде?

Вечорами Пфефферкорн не робив нічого, хіба що читав.

— Підійде.

— Замовлю столик. Я тобі зателефоную.

— Гаразд. Е-е... люба? Вітаю!

— Дякую. Побачимось у п’ятницю.

Пфефферкорн поклав слухавку і подивився на фото дочки на столі. Її схожість із його колишньою дружиною була просто вражаючою. Йому часто на це вказували, і це страшенно його дратувало. Те, що дочка могла належати іще комусь, а не лише йому, здавалося дикістю. Саме він виховував її після того, як колишня дружина їх покинула, а тоді і померла. Тепер він визнавав, що занадто вже ревнивий та ще й дурний, бо йому це подобалося. А дочка не належала ані йому, ані колишній дружині, бо була сама по собі і вирішила віддати себе якомусь бухгалтеру.

Глава п’ята

ол швиденько закінчив промову, присвячену вартості щорічної ренти, і, вибачившись, пішов до туалету.

— Я така рада, що ми зараз тут,— сказала донька Пфефферкорна.

— Я теж,— відгукнувся Пфефферкорн.

У цьому ресторані він раніше не бував, більше і не прийде. По-перше, ціни були просто непристойними, особливо враховуючи розмір порцій. Даремно намагався він відшукати в меню страву, яка б не містила кілька незрозумілих інгредієнтів. Потім він геть збентежив доньку, запитавши у офіціанта про назву певної риби. Пол поквапився пояснити, що вона нещодавно увійшла в моду завдяки екологічності розведення. Пфефферкорн замовив стейк з яловичини. Той мав вигляд стрічки Мебіуса.

— Тут просто чудові десерти,— сказала дочка Пфефферкорна.— Вони не солодкі.

— А хіба десерти не мають бути солодкими?

— Ой, тату. Ти знаєш, про що я.

— Не знаю, справді.

— Я хочу сказати, не надто солодкі.