Розділ «Один: Мистецтво»

Тоді Пфефферкорну важко було пояснити свою реакцію. Не вистачало грошей сплатити кредит? Щойно поговорив по телефону зі своїм агентом? Що б там не було, але його переповнювала злість.

— Я не хочу вечеряти,— відрізав він.

— Що? — здивувався Білл.— Чому?

— Я не хочу вечеряти,— повторив він. І, мабуть, найгірше було те, що він не кричав.— Не хочу нічого. Нічого, з мене досить.

— Янкеле...

— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Ні. Ні. Досить.— Він підскочив і почав міряти кухню кроками, так ухопившись за телефон, що затріщав пластик.— Господи, який же ти самовпевнений. Знаєш що? Ти хоч раз поцікавився, чи подобається мені це ім’я? Ні, бо ти так вирішив. Ну, от тобі новини: мені воно не подобається. Терпіти його не можу. Мене від нього нудить. І від тебе мене теж нудить. Просто... дай мені спокій. Дай мені спокій.

Запанувала тиша. В телефоні хлюпалася образа.

— Гаразд,— сказав Білл.— Якщо ти цього хочеш...

— Хочу.

Знову тиша, цього разу довша і загрозливіша.

— Добре,— зітхнув Білл.— Але послухай, Арте. Запитай себе от про що: чи точно ти не хочеш чогось із того, що я маю? Зовсім нічого?

— Чорт тебе забирай,— вигукнув Пфефферкорн і кинув слухавку.

Минуло дев’ять місяців, і Білл зателефонував, щоб вибачитися. Пфефферкорн також неохоче вибачився. Але відлуння було серйозним і тривалим. Відтоді до Каліфорнії Пфефферкорн не їздив. Білл, зі свого боку, продовжував надсилати приятелеві свої перші примірники, продовжував їх зворушливо підписувати, але всяке інше спілкування між ними атрофувалося. Пфефферкорн зробив висновок, що це сумно, але на краще. Нечасто дружба триває все життя. Люди змінюються. Зв’язки слабшають. Таке життя. Так він собі це і пояснив.

Проте тепер уся ця історія здавалася йому огидною перемогою гордощів над любов’ю. Він затремтів. Міцніше закутався в халат. Той належав Біллові і був завеликим для нього. Карлотта позичила. Він щільно загорнувся і загойдався в місячному світлі, зайшовшись у беззвучному плачі.

Трохи пізніше він встав, щоб повернутися в ліжко. Але знову передумав. І пішов шукати стежку до кабінету.

Глава сімнадцята

фефферкорн стояв у темряві, прислухаючись до вітру в порожній частині сараю, відчуваючи під ногами холодні кахлі підлоги. Він увімкнув світло і сів за стіл, почав відкривати шухляди. Перша була порожньою. В другій лежала коробка з олівцями тієї ж фірми, що і в горнятку. В останній він побачив три стоси паперу, що і досі були запаковані.

Знову налетів вітер.

Пфефферкорн потягнувся до акуратно складеного рукопису. Відкинувся на спинку стільця. Та гучно, іржаво кахикнула. Він почав читати.

Якщо він очікував чогось, що відрізнялося б від попередніх Біллових робіт, він був би розчарований: ані за змістом, ані за стилем рукопис майже не відрізнявся від того, що він читав у літаку, і Пфефферкорну навіть здалося, що Карлотта помилилася, і сторінки в його руках були не початком нової книги, а чернеткою тієї, що продавалася в усіх аеропортах світу. Через три глави він поглянув на шафу, яка містила все, що вони з Біллом створили за своє життя. Нерівність його дуже вразила. Але ще більше вражав той факт, що Білл був про нього високої думки. Легко було припустити, що десять років постійного комерційного прогресу запаморочать голову кому завгодно. Звісно, Білл мав повне право вважати себе, а не Пфефферкорна кращим письменником. І хто б наважився заперечити? Пфефферкорн вирішив, що був занадто суворим. Послідовність, результативність, широка аудиторія — це теж чесноти письменника, як і здатність постійно змінювати тему. Ще до кінця вступного речення, роман Вільяма де Валле дозволяв читачеві відчути себе як удома. Коли Пфефферкорн був іще студентом, він виступав проти масових розваг, засуджуючи їх як зброю влади, метою якої є втримання статуса кво. Він став на бік письменників, які обирали примхливий стиль та нешаблонні теми і вірили, що мають силу привернути увагу читаючої публіки до фундаментальних проблем сучасного життя. Він теж намагався писати саме так. Але це все було для молодих людей. Пфефферкорн уже давно не вірив, що його історії (та й будь-чиї історії) можуть якось вплинути на світ. Література не зменшила несправедливості, не збільшила чесності, не вилікувала жодне із захворювань, що переслідували людство з давніх-давен. Досить було і того, щоб одна людина, нехай і з буржуазного прошарку, на короткий час відчула щастя. У випадку Білла кумулятивний ефект людей, що стали трохи щасливішими, був значним досягненням. Тут, за порожнім столом, у холодному кабінеті, посеред ночі, серце Пфефферкорна пом’якшилося і до його загиблого друга, і до всіх поганих, але успішних письменників по всьому світі.