РОЗДІЛ V У САДАХ ЦОАМ

— Тоді скажіть правду: нащо ви прибули сюди, на планету Ян-Ях?

— Повторюю попереднє пояснення. Наші вчені вважають вас нащадками землян п’ятого періоду древньої епохи, яку називають на Землі ЕРС — Ерою Роз’єднаного Світу. Ми припускаємо, що ви наші прямі родичі. Та хіба це не очевидно, досить подивитися на нас з вами?

— Народ Ян-Ях іншої думки, — чітко сказав Чойо Чагас, — але припустимо, що сказане вами — правда. Що ж далі?

— Далі ми б хотіли спілкуватися. Обмінятися досвідом, вивчити уроки помилок, зарадити скруті, можливо, навіть, злитися в одну сім’ю.

— Он воно що! Злитися в одну сім’ю! Так вирішили ви, земляни, за нас! Злитися в одну сім’ю! Підкорити народ Ян-Ях. Такі ваші таємні наміри!

Фай Родіс випросталась і завмерла, дивлячись у вічі Чойо Чагаса. Її зелені очі потемніли. Якась незнайома сила скувала волю голови Ради Чотирьох. Він поборов скороминуще відчуття гніву і вів далі.

— Хай наші побоювання перебільшені, але ж ви не запитали нас, прибувши сюди. Чи треба мені називати всі причини, за якими наша планета відмовляє всім і будь-яким прибульцям із чужих світів?

— А особливо із світу таких схожих на вас людей, — підказала Родіс думку, не висловлену Чагасом.

Той ковзнув по жінці підозрілим поглядом вузьких очей: “Відьма, чи що?” — і ствердно кивнув головою.

— Я не можу повірити, що люди Ян-Ях відмовилися б заглянути в океан безмежних знань, відкритий їм завдяки нашій планеті й Великому Кільцю!

— Я не знаю, що це таке.

— Тим більше! — Родіс здивовано глянула на Чойо Чагаса, нахилилася ближче. — Хіба для вас не головне — примноження краси, знань, гармонії і в людині, і в суспільстві?

— Це ваша правда! А наша — це обмеження знань, бо вони відкривають людині страхітливу прірву космосу, на краю якої вона усвідомлює свою нікчемність, втрачає віру в себе. Руйнується цінність простих і прекрасних проявів життя. Щастя людини бути задоволеною тими умовами, в яких вона народжена й перебуватиме завжди, бо вихід із них — це смерть, ніщо, іскра, що згасла на вітрі. І ми створили тут щастя не для того, щоб його зруйнували прибульці, нехай навіть ті, які претендують на кровну спорідненість із нами!

— Щастя молюска, що сховався в мушлю і ось-ось має бути роздушений неминучим збігом обставин, який— раніше називали на Землі, та й тепер називають у вас долею.

— У нас усе передбачено!

— Без знання? А недавні катастрофічні наслідки перенаселення? Вся ваша планета вкрита кладовищами — десятки мільярдів жертв невігластва й затятості, — гірко мовила Фай Родіс. — Звичайна розплата за цивілізацію, позбавлену мудрості. Допустити сліпе переповнення екологічної ніші,[2] як для будь-якого виду тварин?! Сумний і ганебний кінець для гомо сапієнс — людини мудрої.

— Он як? Вам відома історія Ян-Ях? Звідки? — підозріливо примружився Чойо Чагас.

— Лише уривок з повідомлення чужого зорельота, який спостерігав вашу планету двісті вісімдесят років тому. Йому відмовили в посадці ваші попередники, котрі також уявили, ніби вони тримають у своїх руках долю планети. — Фай Родіс сказала це глузливо й різко, розуміючи, що лише так можна пробити шкаралупу самовпевненої величі цієї людини.

Чойо Чагас схопився і зміряв Родіс з голови до ніг таким поглядом, від якого у підвладних йому людей підкошувались ноги й відбирало мову. Жінка Землі підвелася, спроквола й незворушно розглядаючи володаря, як щось цікаве, що підлягає вивченню. Люди Землі здавна навчилися тонко відчувати психологічну атмосферу, яка оточує кожну людину, і з неї судити про її думки й почуття.

— Знищення тих, хто не згоден — прийом давній і застарілий, — сказала вона, читаючи думки володаря. — Не лише за посланців інших світів, провісників космічного братерства розуму, але й за людей свого народу кінець кінцем доведеться відповідати.